Ще більш невідрадні думи томили голівку Мирослави, яка сиділа за кроснами поряд із батьком. Вона нізащо не вийшла б за грізного конунга. Крім того, сама Рогніда була для неї завсіди наче матір’ю, яка опікувалася нею щиро, і Мирослава не могла б нівечити задумів княгині. Усміхнулася злегка, а її усміх помітив батько.
— Весело тобі, доню? — спитав наче з докором.
— Весело? Ох, ні, тату, але я рада, що кияни не прийняли Свена. Почалася війна, і є тепер надія, що вернеться ще Роман…
Старий швидко підняв голову.
— Роман? Роман Олешич? — спитав. — Як можеш згадувати ще це ймення?
У його голосі був тільки смуток батька, без давнього завзяття. Бач, і в нього від часу останньої дії з Станком стали загощувати сумніви.
— Якщо Роман не відцурається мене тепер, коли я бідніша від дочок твоїх покупнів, то це доказ, що Станко сказав правду, а Свен пробрехався.
Козняк похнюпив голову й зітхнув.
— Так гадаєш? Я не знав, що Роман так глибоко запав тобі у серце, а то не був би я обіцяв тебе конунгові. Я гадав собі було, що княжний вінок та величний герой тобі до вподоби.
— Хай бережуть мене білі боги! — закликала дівчина. — Не стаю я всупереч твоїй волі, батьку, але чи буду княгинею, чи ні, моє щастя забрав з собою Доброгост…
Козняк відповів нетерпляче:
— А таки не боронилася раніше перед моїм рішенням, щоб вийти за Свена.
— Тепер між мною і Свеном лягла кров!
— Кров? Не згадуй крові, щоб ти не надибала її в того іншого!
— Ні, таточку, я за останні дні передумала кожне слівце, кожний рух їх обох, і тепер кажу вам, що правд) сказав тільки Станко.
— Мирославо, дитино! Чи ти не бачиш, що Свен — не Роман, і що він, а не ми, становить право мечем? Іди відбери в нього меч! Постав перед судом!
Голосний тупіт коней перепинив розмову. Обоє чули як отрок розмовляв з приїжджими, і в кімнату ввійшов Свен і Галляр.
— Привіт тобі, достойний боярине, і тобі, білорука Валькиро. Хоч осінь близько, а Ніфлюнги збираються вже сховати свої скарби у підземеллі, проте я прибувак до вас на крилах Льосни! Київський престіл жде на свою княгиню. Простіть, що не приходжу по суджену в супро воді музик, дружок та гостей. Скажи, Мирославо, осідлати сивого коня, а сама стань праворуч свого мужа. Оцей герой, Галляр, син Ульфа, буде заручником, що конунг Києва, Свен, син Герюльфа, бере тебе, жінко, у свій терем!
Бліда, як полотно, встала з лави Мирослава, та ні хвилини не завагалася в відповіддю.
— Недавно, на тому самому місці, ти почув від мене слово, якого я досі не взяла назад. А ось поглянь, що ти накоїв за час своєї влади у городі! Ти не послухав мене, до давніх ран додав тільки нові.
Глум засвітився в очах варяга.
— Ха, ха! Чи це тоді, коли ми говорили про заслугу та нагороду? Я, конунг Свен, сам вибираю собі заслужену нагороду, бо мені належить любов кожної жінки, по яку посягну, а моя воля — закон!
— Оже, насила? — холодно спитала дівчина.
— Ха, ха, ха! Хто ж, дитино, називає насилою сватання конунга? Чи треба аж насили, щоб ти пішла за мною?
— Забагато слів, конунг, — промовив Галляр, — баби язиком не подужаєш.
Та тут устав старий Козняк.
— Стій! — гукнув. — Чи Свен справді князем Києва, чи ні, це знає тільки Велес у своїй премудрості. Та ти, Галляре, не пара йому і не тобі підіймати руку на його невісту! А ти, конунгу, теж не подумав про те, що воло» дар у першій мірі мусить шанувати закон, який мають шанувати його піддані. Закон каже, що без весільної пісні та жертви богам нема весілля. Отак на скору руку бере собі князь не жінку…
— На Одіна, боярине, на меч і щит, єдиною княгинею Києва буде твоя дочка! — закликав Свен і поклав руку на ручку меча.
Мовчанка залягла кімнату після цих слів. Вони звучали як присяга. Була це порука мужа, сильніша від самої смерті. Похилив голову Галляр, занімів боярин, тільки Мирослава спаленіла і, піднявши гордо голову, спитала:
— Чи ту саму присягу зложив ти й Рогдіні?
Слова ці подіяли на Свена, наче у лице. Він подався мимохідь назад і відповів не зразу:
— Не мішай, дівчино, державних діл до любові!
У словах варяга звучала прихована погроза, та Мирослава дивилась спокійно у блискучі зіниці Свена.
— А ти, Свене, не мішай любові до державних діл!
— Слово боярина — не дим! Боярин віддав дочку женихові, і цей бере її!
Сказавши це, Свен поступив наперед і простяг руку до Мирослави.
У цей момент у дверях, які вели в комору, показалася струнка постать молодця.
— Не твоє добро, варяже, не руш!
І не швидше вдаряє на чаплю сокіл, як Станко кинувся на Свена. Завихрилося в сутіні кімнати, блиски мечів, наче блискавки, замиготіли у сяйві огнища. З голосним прокльоном кинувся Галляр допомагати конунгові, та ось з-поза нього якийсь голос крикнув:
— Моя стріла, Галляре, вимірена просто на тебе!
У дверях за Станком з’явився Грач із натягненим луком. Спинився Галляр, старий Козняк кинувся доставати з стіни спис, коли раптом надворі почувся гомін, крик, метушня, брязкіт зброї. Прожогом метнувся Галляр до виходу, та в цей момент ранений стрілою захитався у кімнату. Двоє гриднів Свена завзято відбивалося від людей Володимирової дружини. їх ставало щораз більше, аж ось ускочив між перших величний витязь у золотистому шоломі та з грецьким, міддю кованим щитом у руці.
— Роман, ладо моє! — сплеснула руками Мирослава.
Та чи справді був її Роман, той колись спокійний, тихий, ніжний молодик, якому навіть на ловах жаль було розлитої крові? Ох, ні! Він ось і оком не кинув на неї, тільки сам наступив на обох гриднів, які у тісноті кімнаит чинили опір юрбі гриднів і не допускали її до місця, де Свен і Станко зводили смертний двобій. Він щитом відбив удар одного з гриднів, рівночасно повернувшись у другий бік, поразив мечем другого противника. Від напору щораз нових вояків придавила в куті Станка зі Свеном і розділила їх.
Меч варяг шалів між гриднями, то наблизився на його віддаль, гинув, як від грому. З острахом дивились на нього Козняк і Мирослава, повилазивши на лаву в куті. Роман ледве пробився проміж гриднів.
— Гетьте звідсіля! — гукнув.
— Свен! Невірний боярине! Піддайся княжому воєводі.
Наче тигр, скочив Свен на нього і з страшенним розмахом ударив його мечем. Однак удар посковзнувся по підставленому щиту, а варяг аж похилився від розмаху. Цю хвилину використав Роман і звалив Свена з ніг.
— Беріть його! — гукнув.
Всі кинулися на переможеного. Наче мурав’ї на гадюку, яку хлопці кинуть у мурашник, налягли на Свена гридні і швидко зв’язали його, мов дитину. Роман поставив біля нього сторожу, а тоді привітався із Станком. Бажав було привітатися і з Козняком та Мирославою, але на відгуки страшної боротьби у місті тільки усміхнувся до своєї дівчини. Мирослава вибігла за ним і проводила його очима далеко, заслухана у звуки, які долітали до неї аж сюди.
Над Новим містом стояла заграва. Жахливо рвалися у нічній темряві крики скажених борців та зойки людей, які гинули в безнадійному бою.
ПЕРЕДСМЕРТНЕ ПРИЗНАННЯ
Простора світлиця дворища виглядала на побоїще. По середині валявся розбитий стіл та поламані стільці, порвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валялося на землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. З долівки челядь зібрала вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крові. В куті лежав Свен, зв’язаний мотуззям. Його лице було біле, як стіна, та скривлене у маску болю. Проте ні один стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важкораненний, кров’ю залитий Галляр, а над ним блідий мов стіна, видко, до краю визнажений клячав на кривавій долівці Станко.