Мирослава підійшла до Свена, і поклавши йому руку на плече, сказала:
— Свене! Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душогубство. Востаннє взиваю тебе, скажи правду, вкажи убивцю, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою дивились на гру лиця зв’язаного героя. Та ні один мускул не здригнув на його стиснених устах.
— Воєводо! — заговорила знову Мирослава. — Не бути нам з тобою у парі, та я завсіди з подивом дивилася на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убивцею її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли, мов у вовкулаки.
— Не воєвода я, а конунг, дівчино. Мечем я добився влади, і меч відібрав її від мене разом з силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б прокльоном!..
— Спасибі тобі, Свен, й за це, — заговорив раптом з-під печі старий Козняк, — стільки я й бажав знати! — Ти не потвердив своїх слів, значить, не Роман, не Олешич… Дажбоже!..
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
— Ха, ха, ха! — зареготався Свен. — Стареча слабість є матір самодурства! Я не підтвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
— Я як рівний рівного, а навіть вищого — наполягав боярин. — Зразу ти був воєводою, опісля конунгом, і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав усе своє майно…
— Хочеш відповіді, добре! Розв’яжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову, як рівний з рівним.
— Достойний боярине! — вмішався Збранич, коли побачив, як старий затрусився і опустив руки. — Бачу, що слабнеш, як ослаб колись, і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем біля цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хоч би й головою прийшлося наложити мені чи тобі?
Те кажучи, встав і став між Свеном і боярином.
— Ха, ха! — засміявся тоді Свен. — Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут — це мало! — гордо і згідно вказав на чотирьох гриднів Збранича.
— Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари, — відповів молодець. — Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий і нема йому від цього честі.
— Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! — непевним голосом почав Козняк. — Дай доказ, що ти й Роман непричетні у злочині, а тоді про мене!
— Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід до злочину дали гроші, саме ті, які ти віддав Свенові.
— Так, але хоча б він і витратив усі гривни та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясно! А як так…
— Як так, то той, в кого ті гроші, дає також доказ невинності й вертає їх тобі.
— Хто ж це такий?
— Я!
— Ти?..
Від скаженої люті посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена з відкритими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі:
— Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці складено, боярине, твоє майно, яке відібрали ми від Свенових людей. Береже його воєвода Соломирич…
— Слава ж богам білим, богам добрим, — закликав Козняк, — а тобі, хлопче, вони заплатять сторицею по заслузі. Гей! Нелегко-то на старості літ дивитися багачеві на злидні його дитини. А все ж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
— Несправедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?..
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
— Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
— Води! — сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
— Терпи, зраднику, — пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і визнавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води.
Жалібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик гіри його почорнілих губах.
— Миро! — прошептав, випивши. — Твоє серце краще смарагдів Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
— Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? — спитала глумливо дівчина.
— Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерті той, хто прохає отрути?
— ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його, ніж смерті. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, і я замість отрути дам тобі до рук ніж.
— А що зробиш з убивцею?
— Йому теж дам ніж, але в серце…
Стиха заскреготали зуби варяга.
— Сказав би я тобі, дівчино, але присяга в’яже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За це обіцяю тобі, що так само, як ви не почуєте від мене імені злочинця-душогуба, так теж Володимир не почує імені твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!
Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен відмовиться від спілки з її батьком, то й Кознякові куди легше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, зв’язаний мотуззям. На долівці стиха харчав Галляр. Тільки Збранич не спав. З добутим мечем сидів напроти в’язнів та, видко, насолоджувався помстою.
Раптом Галляр підвівся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.
— Льокі, Льокі! — хрипів. — Червоне полум’я обхоплює мене… Червона кров заливає все… Діти… такі білі… гарні… то у жертву велетневі!.. Геть від мене! Пропадай! Хай поб’є тебе Льокі кривавим вогненим мечем!.. Проклін тобі, проклін і смерть!..
Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних, і вони дивилися з острахом на боротьбу життя з смертю.
— Дайте йому води, — обізвався один із ратників, але ні сам він, ні інші не рухалися з місця.
Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена.
— Увійди між вибранців Одіна, вірний дружинику! Вальгаля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука Валькира. Відійди в мирі і жди мене. З моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!
Зірвався з долівки Галляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильний струмін крові бухнув йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.
— Мирославо, поклич слуг, щоб винесли труп! — оглянувся за дівчиною Станко.
Та Мирослави не було вже в кімнаті.
Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. Ще звечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на витичівський шлях «по невісту». Обманець приспав її був обіцянкою, й вона не стала між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї здобичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служниця з боярського роду мала стати княгинею…