Поважно та точно ступав гурток жерців у Володимирів город, де вершилися костри, і тисячна юрба приєднувалася до нього, щоб узяти участь у похоронах. Волхв почував себе знову духовним провідником Києва. Одно тільки гнівило його немало, що за ним не ступав князь та не дзвонили списи гриднів. Не було ні бояр, ні огнищан. здебільшого тільки бідніші люди з передмість та з околиці. Та ось похід зупинився. На майдан навскач виїхало кількасот їздців, а за ними біла громада пішої раті. Військо сотня за сотнею проходило повз волхва. На чолі їхав на великому бойовому коні воєвода Мстислав Воєславович. Він одним поглядом обкинув увесь майдан на Берестовому і вмить догадався про все.
— Хресті
З рамен хреста звисали вінки барвінку, частиння та пізноцвітів. Це дівчата прибирали його після виходу бояр та князя, і ніяка злочинна рука не нарушила їх. А тепер буйний вітер, який наганяв від заходу снігові хмари, розвівав ці вінки, наче прапори.
Правду казали поголоски про Христову віру. Князь прийняв її, та не заборонив почитати давніх богів, бо ось старий волхв, як і раніше, веде похід жерців. Вояки Мстислава були здивовані, як міг Володимир пробитися через печенізьку стіну, повалити Свена та ворохобників? Невже у цьому була якась вища сила?
Мстислав побачив молодця, що з трудом пробивався крізь юрбу, і пізнав Збранича.
— Здоров був, хлопче, — кликнув на нього. — Бачу, вітаєте нас з перемогою?
— Так, з перемогоюі Князь велить вам стати у Новому городі.
— Як-то? Адже великі гридниці є на Подолі!
— Туди недоспіла саме сіверська рать. А тебе, достойний, князь просить у терем.
Станко під’їхав до волхва, зіскочив з коня і поклонився старцеві:
— Премудрий волхве, рідня боярина з Мощаниці прохає тебе влаштувати після сьогоднішнього похорону на третій день похорон для боярина. Господар покинув свою хату, осиротив жінку та дочку, а мені випало хоронити його.
Горде лице волхва поблідло. Він увесь затрусився.
— Боярина? Якого боярина? Невже Мощанина?
— Так! його найшло на шляху військо князя і привезло з собою. Це ж член княжої ради…
Аж до цієї хвилини гадав було волхв, що Мощанин таки встиг переконати князя у своїй невинності та що тільки завдяки цьому ні його, ні Козняка не діткнула рука мстивого князя. А тепер?.. Може… може… князь і знає, де, як, коли і чому опинився Мощанин на шляху неживий? Судороги пройняли старця від непевності, страху і сумнівів. Поява Володимира показувалася тепер куди більша, грізніша та ще більше таємнича, як досі.
Ні Станко, ні Мстислав, оповідаючи про останні події, не могли розібрати якою-то силою розбив Володимир полчища поганих, не розуміли, яким способом міг Володимир опанувати Берестово, не знаючи розташування сил ворога. Вони не знали, що військо Володимира прийшло саме в той час, коли Еріх наступав на Нове місто, отже, Берестово було без оборони. Але й так яка-небудь із трьох ватаг князя мусила здобути город і з’єднатися з людьми Путяти та привести Володимира у Київ. Володимир ніколи не зважився б був вертатися у Київ, не маючи потрібних сил, щоб від одного маху розтрощити ворохобників. Не будь у нього дружини Олешича, він пішов би був назустріч Мстиславові чи сіверській раті, і тоді вдарив би був на Свена. Та всі ті обставини не були відомі ні Станкові, ні Мстиславові, так що обидва вони, як і ввесь народ, ні на хвилину не сумнівався, що тут надприродна сила вмішалася у хід подій.
ПРОЩАННЯ
Ритмічні удари вже від полудня звучали на подвір’ї Козняка. Це раби та найняті робітники ставили наново паркани, прибивали дошки, направляли двері та лавки.
У хаті мили та прибирали кімнати, а старий Козняк, одягнений у кожух та клепаню, з довгою патерицею в руках сидів у сінях з Романом.
— Недобре робиш, сину, що покидаєш нас знову! — говорив невдоволено старий. — Я в невиплатному довгу у тебе і князя і волів би, щоб ти був біля мене. Сам ти казав, що з весною всі дружини вирушають у похід. Я бажав би з моїх достатків причинитися до звеличання походу, а тут я вже старий, не зможу допильнувати майстрів, вибрати у купців ні зброї, ні одежі.
— Забувайте, батьку, що ваші гроші вивезені на Волинь, а не знати, як довго зможе берегти їх воєвода Соломирич. Він теж має вирушити весною. Князь хоче, щоб корсуняни й імператори побачили велич і силу володаря всієї Русі.
— Чому ж не їде туди Збранич?
— У Збранича діла досить з похоронами Мощанина та із спадщиною.
— Гм!
Старий невдоволено потряс головою. Від часу, як вияснилася справа смерті Доброгоста, все батьківське почування, яке мав старець для мертвого сина, повернулося до живого майбутнього дідича його майна та дочки, усього, з чим зжився боярин за свій вік. Та Роман тільки всміхнувся.
— А що зробиш, якщо засніжить тебе у повороті?
— Я не гадаю вертатися верхи, ні возом, тільки водою. Впадуть дощі, то ще краще. Візьму сплав у поліщуків.
На це не було вже відповіді.
— То їдь з богами, синочку, — сказав по хвилині.— Велес тобі проводирем буде.
Роман похилився до руки старого.
— Де ж Мирослава? — списав ще Козняк.
— У княгині! Ось я й іду до неї.
— З богами, сину! Вертайся здоров!
— Оставайте з богом, батьку!
У городі на кожному кроці видко було, як течія життя вертається у давнє русло, перепинене воєнною завірюхою. Торги роїлися від продавців та покупців, поруйновані хати направляли теслі та пошивальники, щоб перед осінньою непогодою мати захист над головою. Сотні людей прибирали румовища, згарища та попіл із спалених хат, між якими біліли свіжі зруби. Кияни здавна були майстри на всі руки. Одно тільки нагадувало про ворохобню — незвичайно багато сіверської, деревлянської та тиверської раті, які поспіли були на рятунок держави з півночі, сходу й заходу.
У дворищі Рогніди панувала тиша. При тих самих ворітцях, в яких прощався Роман із Мирославою перед візантійською виправою, стояла й тепер дівчина, нетерпляче ожидаючи Романа. Коли почула тупіт коня і побачила худорляве, вітрами загоріле лице молодця, вся спаленіла й побігла йому назустріч. Привіталися, наче вперше бачились.
— Коли їдеш? — спитала дівчина, як він обійняв її.
— Сьогодні І
— Ох, це неможливої Я не пущу тебе!
— Тільки що казав мені те саме батько. Невже ви змовилися? — жартував Роман.
— Не смійся, ладо моє,— мрійно говорила дівчина, горнучись до воєводи, — я знаю, що ти не для примхи покидаєш мене знову, однак я таки справді боюся…
— Чого, дитино? Другого Свена важко було б найти і в Скандинавії, не то тут…
— Я й не про себе боюся, а про неї…— пальцем показала на терем княгині.
— Про Рогніду?
— Так! Вона страшна стала після смерті Свена. Раз у раз кличе своїх богів, молиться, плаче, то чепуриться і приміряє одяг, видобутий із старих, сріблом кованих скринь, які Володимир привіз був ще з Полоцька. То знову впадає наче в шал, рве волосся з голови і одяг на собі. Сьогодні прийде князь, бо повідомив про свій прихід. Я боюся, що вона кинеться на нього, або що він уб’є її. Тому благаю тебе, залишися.
Роман задумався.
— Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду — у це я не вірю, коли він не вбив її досі…
— Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він втратить рівновагу. Ти не знаєш, на що може зважитися жінка, коли любить…