Мимохіть варяг задивився на валку, коли раптом почув своє ім’я. Відвернувся. Перед ним стояв у довгому рудому сарафані череватий кривоногий купець у клепані з шовковим верхом, з-під якої показувалися попри вуха два довгі жмутки волосся.
— Ібн Дауд? — спитав.
— А хто ж би, на Єгову, як не твій найпокірніший слуга! — засміявся купець, а його заслинений беззубий рот розтягнувся від вуха до вуха. — Ібн Дауд, вірний слуга твоєї достойності, підніжок твоїх рабів. Із краю амалекитів я привіз багато дечого дорогого… Зайди, воєводо, до моєї храмини над рікою!
— Добре, зайду! — сказав мимохіть Свен і хотів був почати з купцем розмову, як його око доглянуло при воротах дворища Рогніди дві дівочі голівки. На вид одної з них кров хлинула йому до голови.
Вона в Рогніди! — подумав. — А раз вона там, то треба мені й її перетягнути на свій бік. Князь був йому тепер ворогом, але й Рогніда не була йому прихильна від часу смерті Рогволода.
Коли входив у дворище, привітали його дві дівчини, які теж вийшли до воріт поглянути на східний караван. Одна з них — маленька, кругленька русявка вдивлялася своїми збиточними оченятами в лице багато одягненого статного мужа, бажаючи зловити для себе належний їй призний сміх. Одначе погляд Свена дивно подіяв на неї. Вона поблідла, наче з-під багатої соболевої шапки глянув на неї кістяк. Друга спокійно і поважно відповіла на привітання Свена.
— Мирославо, голубко, що це за вовкулака? — питала білявка.
— Вовкулака, Лелітко? Правду кажеш, я зовсім не здивувалася б, якби стрінула його посеред лісної гущі. Це Свен Герюльфсон, колишній княжий воєвода.
— Ах, це він! Богове!.. То він був при тому, як погані забрали Станка. Ох, горенько!
— Він був і при смерті Доброгоста! — сказала, а по лиці її промайнув гнів. — Він завсіди вів інших на смерть, але сам, наче зачарований — вертався здоровий.
— Ой, я мушу до нього піти! — заговорила крізь сльози. — Він, певно, знає щось більше про загибель Станка.
— Стривай! В нього, певно, діло до княгині. Заждемо в сінях… або й ні! У нього очі… Ох, які лячні! Я боюся його зору, мов очей водяника. Брр! Ходи геть.
Тимчасом у світлиці дворища Рогніда в голубій мирті з бортами сиділа на киломом вистеленому стільці при низькому столі, де звичайно засідали до бенкету мужі. Біля неї на шкурі білого ведмедя грався олов’яними возиками та глиняними ляльками Ізяслав. У куті дрімала служниця, а проти княгині під темночервоною поволокою з витканими грифами розсівся Свен. Свен і Рогніда говорили мовою варягів, а багаті шелестівками слова падали з уст, наче окрошки скель або льодовиків під ударами джагана. Раз у раз чувся гадючий сик, брязк меча, гуркіт грому. Лиця обох мінилися, блищали їх очі…
— Так ти виправдуєшся? — питала Рогніда, а уста її скривилися, як до насміху.
— Я не виправдуюся ніколи! — спалахнув Свен. — Не оправдуюся й не прощу. Я тільки вказую тобі шлях до цілі!
— Цілі? Я не бачу ніякої!
— Лукавиш, Рогнідо! Та хоча лукавство — це зброя жінки, та на цей раз покинь її! Я не по те прийшов, щоб заводити з тобою бій хитрощами та словами. Я не карлик і не грек!
— А чи не знаєш ти, Свене, сину Герюльфа, що де йде річ про посвяту жінки, то кращий буває грек, або карлик, хитрий, брехливий, але тямущий, ніж щирий нездара-велетень!
— Отже, відмовляєш?
— Ні, але й я теж бажаю простого, ясного слова від тебе. На мої уста, пробиті терням Одіна… говори!
— Я розказував тобі про здобуття Полоцька, бо не бажав мати в тобі кровного ворога…
— Знаю! Не ти вбив моїх братів та батька. Ти сповняв тільки повинність гридня. Ти мені не друг, а й не ворог!
— На Фрею! Ти як Брунгільда серед заграви княжої любові подвійно вабиш до себе мужа, якого надять небезпеки…
Заясніло поважне обличчя Рогніди. Похвала з уст Свена доказувала їй, що її приваби ще не ослабли.
— Чи ти на те сюди прийшов, щоб як залицяльник гнути теревені? — спитала.
— Я вказую на твою красу як на зброю, хоч ця краса і мене чарує.
— Навіщо ж мені та зброя?
— Не лукав, Рогнідо! І ти і я мусимо помститись, бо зміїна їдь стопить наші серця у безсилій ненависті до спільного ворога.
Зір Рогніди спочивав на русявій голівці Ізяслава, то переносився на суворі риси лиця варяга.
— Питаєш долі, Рогнідо, котрий з нас буде наслідником Володимира? — спитав Свен. — Чого жахаєшся? Або підеш зі мною і вибореш престол внукові Рогволода, або я піду сам туди, куди кличе мене честь героя, і добуду вінок, але вже для себе!
— Нові вбивства та злочини!
— Ні, тільки кара та помста!
— Не сподівайся сьогодні рішення! — сказала Рогніда. — У мене є обов’язки, та нема сили ні спроможності, у тебе є сила і спроможність, та нема обов’язків.
Свен зневажливо засміявся.
— З тебе промовляє жіноча порода. У тебе нема спроможності вбити героя, якого привабливість обезсилила тебе!
Рогніда спалахнула.
— Досить того! — крикнула суворо. — Твоя правда, Свене! Не дам тобі ще рішення, бо Володимира нема у Києві, а не знати, що буде до того часу.
— Чого ж ти надієшся ще? — глузував Свен дальше.
— Не бий батогом коня, на якому маєш їхати у бій. Ти не все знаєш. Володимир змінився. Нема в нього давньої грубості, він менше думає про походи, а більше про лад держави, рідню, дітей…
— Вичерпалася, значить, сила! — зауважив Свен. — Він не наш! Видко, не багато її в нього й було раніше.
— Помиляєшся! Тільки Льокі — велетень вогню — знає, скільки сили у цьому мужеві. Але є в нього те, чого не буває у наших, є багато ніжності, доброти… Прикмет, яких мені й назвати годі на нашій мові, його бажання затерти у пам’яті всіх криваву минувшину, коли збирав спадщину свого батька. Два тільки спомини мучать його: Ярополк і Рогволод.
— Ах! То Добриня казав правду!
— Не знаю я, що казав Добриня, але пригадую, що князь говорив мені останнього вечора про те, як він любов’ю до мене хотів затерти’кривавий спомин Полоцька, як щиро простягав руку до згоди братові, і як ти, Свене, вискочив з-поза завіси шатра з другим іще гриднем, і як кров’ю залита, на двоє розрубана голова брата впала додолу. А коли князь накинувся на тебе, то ти засміявся і сказав: «Ти самодержець усієї Русі, месник брата Олега і споневіреної честі своєї матері». Та годі він назвав це вбивством! А на це ти… Ах, не знаю вже, що ти відповів…
— Я відповів йому на те, що злочином є тільки такий неправий вчинок, про який знають люди. Одним ударом меча я вислав свого спільника за Ярополком і передав меч Володимирові, щоб убив і мене, та я був певний, ще він цього не зробить. Ми переодягли Ярополка у зброю, вклали у задубілу руку кривавий меч і розголосили, що його вбив мій товариш з помсти, а я покарав його за злочин.
— А тепер криваве марево не дає йому жити. Саме тому обсипав він тебе багатствами, але дав би, здається, й половину своїх волостей, якби ти щез йому з очей.
— Ага! Значить, його пусті привиди важніші йому від моєї помсти. Ну, з богами, Рогнідо! Між нами зав’язався союз, чи ти бажаєш його, чи ні. Тебе кличе закон крові, мене — честь. Тепер і я бачу, що князь очарував не тільки мене колись, але й тебе тепер. А проте він мусить упасти!
— За тебе, Ізяславе, внуку Рогволода! — прошептала нечутно Рогніда, уклякаючи біля русявої дитинки.
ХРЕСТИ
Джерело холодної води било зі скелі серед уламків граніту та буйної порослі. Кам’яна гряда тяглася скільки око сягне від сходу до заходу і дедалі опадала пороговиною до Дніпра, що з шумом проривався через запору. На кам’яних звалах розцвітали лісові квітки, росли берізки, терен, саклак, вишні й ліщина. Над самим джерелом була печера, а невеличкий баштан вказував на те, що тут живуть люди. Та довкола не видно було й сліду людських осель — ні диму на овиді, ні блеяння овець. З-над діброви дикі голуби раз у раз спадали стадом на скелю. Із лісної глуші долинав порою голос зозулі та стукіт дятлів. Серед кущів дрібніша пташня аж заходилася від щебету. Зяблики, синички, щиглики та посмітюшки скакали, спорхували з гілки на гілку, і ластівки ширяли у всіх напрямках. Настрій невисловленої краси спливав на людину, що стояла там, де жулавцева гряда спадала стрімко до Дніпра.