Серед цієї мальовничої картини стояв сімдесятилітній пустельник, високий муж з суворим лицем та великими руками вояка. На ньому був довгий, темний із грубого сукна кобеняк та висока смушева шапка, тугі, шкіряні чревії, які носять мандрівні київські купці та довгі подорожі. Із-під порозтинаного кобеняка видко було рубець грубої сорочки, а на ній малий мосяжний хрестик.
Довгу хвилину вдивлявся пустельник у задумі на величавий краєвид, від якого так і несло чаром безлюддя. Опісля, наче в церкві, поклав на себе знак хреста й став бити поклони та молитися. Накінець тихою ходою подався під гранітну гряду, де при вході в печеру стояв глечик молока та ячменний корж. Сів і почав їсти. З-поза скелі вибігла біла коза і стала скубати дідуся за рукав. Він усміхнувся, допив молоко з глечика, останок коржа покришив у пальцях і подав козеняткові.
Раптом підняв голову. Над скелями закружляло кілька риболовів та чайок. Видко, хтось наполохав їх прн воді. Від Дніпра круто стежиною підіймалися в напрямку печери дві постаті. Не було сумніву, що вони йдуть сюди, бо інших стежок тут не було.
«Чи це наші купці-гречники, чи таки греки?» — питав себе дід, але здалека годі було розібрати.
А ось і вони. Один молодший, другий зрілий муж, обидва в одязі княжих гриднів. Довго придивлявся до них пустельник, аж раптом поблід і став з місця.
— З богом прибувайте! — закликав зворушеним голосом.
— Здоров був, дядьку! — привітався молодець і припав до колін старого. — Слава всевишньому та святим його, що зберегли тебе в добрі-гаразді!
Довгу хвилину тримали один одного в обіймах. Перший отямився Роман і швидко заговорив до дядька:
— А ось це приводжу вам, дядечку, гостя… Поклоніться йому не тільки як гостеві…
В очах старого заблищали сльози.
— Не потребую я вже клонити голови перед ніким, хіба перед богом, бо тільки він має ще до мене право. Для світу я помер. Проте не вмерли ще в мені спомини, і в деяких рисах цього мужа відживає саме найвеличніший, але й найболючіший з-поміж них. Не кажи мені, хто це! Це зв’язало б мої уста при словах правди, як тиснуться на них при його вигляді. Коби тільки він бажав їх вислухати, бо у моєму серці назбиралося чимало всіляких сумнівів, які розжене тільки осуд мужа, що живе на розмовах із божеством.
Пустельник похилив голову і повів обох у печеру. На задній стіні висів простий хрест із розп’яттям, перед ним лежав великий шестигранний камінь, де у заглибині була свячена водаї. Біля стіни на оберемку очерету спав пустельник, а на великій кам’яній плиті при другій стіні було попелище, де постійно тліло декілька вугликів. Пустельник залишив гостей самих і пішов у комору. Роман став поратися біля вогню і швидко роздув полум’я на камені. У задумі глядів на все те Володимир та раз у раз кидав оком на чорний хрест у куті печери.
— Самота, крайня вбогість, холод, а на випадок недуги неминуча смерть і яка смерть? Смерть скаліченої собаки, яку ловець не встиг добити в лісі…
Слова великого князя перепинив Олексій Олешич, запрошуючи мовчки гостей до трапези. З комори виніс кусок вудженини, овечий сир та свіжу рибу. Покріпившись, Роман попрощався з дядьком, бо князь наказав йому переказати дружині, яка саме тягла човни на волоці, щоб ждала його повороту. Князь та інок залишилися самі. Втомлений дорогою, князь заснув на берлозі пустельника, а коли прокинувся, сонце вже клонилося на захід. Довгу хвилину вдивлялися обидва в червоні відблиски сонячного світла на широко розлитих водах Дніпра і слухали покрики птиці над рікою та звірюк у лісі. Вкінці заговорив князь:
— Старче! Недаром я прийшов до тебе аж у твою пустиню. Багато дечого зайшло останніми днями у моєму житті, і, порадившись з моїми друзями, я рішив змінити шлях, яким ступав досі.
Олешич усміхнувся:
— Не бажав я між тебе та себе кидати слова «князь», але бачу, що без нього не обійдеться. Дружина їде порогами, діло горить, та бачу, нема в тебе багато часу. Говори, Володимире, сину Святослава! Я твій слуга, хоча й не раб, і зберу все своє знання, ввесь досвід, щоб послужити тобі. Може, тобі треба переговорити з печенігами, виторгувати мирний переїзд через степи? У мене є між їх ханами знайомі.
— Ні! Не за цим я прийшов до тебе. До цього в мене є бояри, є меч! Вони можуть відкрити мені дорогу і в Царгород, не то що…
— Гей! І твому батькові відкрив меч високі таємничі ворота смерті, погубної для всієї землі Дажбога. Коли приходить заметіль крамоли, всі проклинають зламаний меч героя, а дехто… Дехто і того, що підняв його проти божої волі!
— Не розумію тебе, старче!
— У цьому то й річ, що ти не розумієш того, що повинен би зрозуміти. Недалеко звідсіля, ось там у молодняку, є могила, а в ній спочиває непізнаване, безголове, пошматоване стрілами, списами, шаблями тіло геройського та нещасного Святослава. Він згинув від меча, яким воював, і покоїться на окраїнах своєї землі, а не серед неї, бо він покинув був її для добичі, для золота, зброї, вина, пахощів, дівчат. І ось я живу на його могилі і поминаю його душу, щоб бог у своєму осуді зволив глянути й на те, що цей муж дав своїй землі небувалу велич і прославив її ймення на ввесь світ. Тепер ти, князю, ведеш дружину на південь. Чого, за чим, не знаю, але благаю тебе, роздумай, чи не даєш собакам того, що відбираєш від дітей, чи своїм походом не віддаєш рідної землі на поталу дичини.
— Ні, Олексію! Не йду я слідами батька! Отсим походом позбуваюся тільки непотрібних варягів у користь імператорів, бо їду як друг, а не як ворог християн. У мене інші задуми. Та скажи мені: чи ти був при Святославові у Болгарії!
— Був! Недовго, але був.
— То скажи, чому він не міг утриматися в Болгарії? Чому не прийняли болгари русича, а воліли грека? Князь-русич був би захистив їх від усього світу булатним щитом та поразив усіх ворогів стрілою Перуна, бо в його руці були сили, про які й не снилося ромеям та франкам!
— Тому, що Святослав відвертався від віри, з якою зрослися душі болгар від століття! Ця віра стала змістом їх сердець, кров’ю їх крові. Цар-поганин був для них гіршим від сатани, і вони покинули його. Будь Святослав християнином, хто знає, чи після Циміскія не сидів би на златокованому престолі Святослав.
— Правду кажеш старче! — сказав Володимир сильним голосом. — Так само думаю й я. Тому я хочу, щоб ти охрестив мене та завісив на моїй шиї хрест твоєї віри. Бо я їду у Візантію приготовити собі або моїм наслідникам те, чого не міг здобути Святослав.
Старець усміхнувся, потряс головою і гладив головку кози.
— Велике слово сказав ти, княже! Проте це тільки слово. Твої наміри та способи точнісінько ті самі, що у твого великого батька, тільки інакше прибрані. Ти, як і твій батько, прешся на південь за візантійським вінком, престолом, багатствами, розкошами. Твоєму батькові не вистачало хитрощів, тобі може бракувати сили, якщо твій народ не згодиться із твоїми задумами. А обидва ви забули, що проти божого закону не витримає ніяке змагання, ніяка сила, нічия воля! Без підвалин добра і справедливості степовий вихор переверне хижину пастуха і понесе світами, мов перекотиполе! Прийняти Христову віру, а бути християнином — не одне! Прийми її, а може, бути, осягнеш високу ціль, про яку говориш. Та я не стану хрестити поганина, щоб відкрити тільки ворота для його жадоби.
— Знову не розумію тебе, старче! Що це значить — стати християнином справді? Невже ж ти гадаєш, що я піду за тобою в пустиню? Невже ж цього вимагає від мене твоя віра?
— Ні, Володимире, не слід тобі тікати від людей! Навпаки, будь ти навіть у монастирі, я виправив би тебе у світ на бистрі хвилі життєвих вод. Бо в тобі не тільки теперішність, але й майбутнє всієї Руської землі — не те, що в мене. Я тільки власну душу спасаю, а не чуже добро.