1. Главная
  2. Книги
  3. Руданський Степан Васильевич
  4. Ігор - князь сіверський
  5. Страница 6
Выбрать главу
10
Аж бриз­ну­ло синє мо­ре Саме опівночі, Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми, Закривають очі. Ігореві бог путь ка­же З не­волі до­до­му, На Руськую зем­лю - к от­ню Столу зо­ло­то­му. Позгасали ще зве­чо­ра Вечірнії зорі. Ігор спить не спить і чує, Мислю мірить по­ле, Мірить з До­ну ве­ли­ко­го До ма­ло­го Дон­ця. Аж кінь зар­жав опівночі, Що до схо­ду сон­ця. І Ов­лур там за рікою Свиснув на все по­ле, Дає кня­зю ро­зуміти, Що усе го­то­ве… Але кня­зю, знать, не бу­ти! Земля за­гуділа, Застукала, заг­ри­ма­ла, Трава за­шуміла. То вже вежі по­ло­вецькі З по­ля підійма­лись, За Іго­рем, за Ов­лу­ром У по­го­ню гна­лись.
А князь Ігор гор­нос­таєм К трістю підбігає, Скочив го­го­лем на во­ду, На ко­ня впа­дає; З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком, побіг лу­гом Дон­ця І со­ко­лом під ту­ма­ном Летить до схід сон­ця І зби­ває сірі гу­си, Лебеді й те­те­рю На го­лод­неє снідан­ня, Обід та ве­че­рю. Коли ж Ігор че­рез сте­пи Соколом літає, То Влур за ним сірим вов­ком Ззаду підбігає. І обид­ва сту­де­ную Росу от­ря­са­ли, Бо обид­ва свої коні Бистрі підірва­ли.
"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. - Не мал тобі сла­ви, Землі Руської весілля, Кончаку нес­ла­ви!"
"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. - Не мал тобі сла­ва, Що ми­лу­вав ти на хви­лях Сина Свя­тос­ла­ва,
 Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну Понад бе­ре­га­ми, Одягав ту­ма­ном теп­лим Попід де­ре­ва­ми. Стеріг йо­го ти го­го­лем На воді при вітрі, Чайками на бист­рих стру­ях, Черняддю в повітрі. Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на Струю чуд­ну має, Бо чужі по­то­ки зжер­ла, Сама го­ло­дає. І мутнії свої струї Об корчі роз­тер­ла, Молодому Рос­тис­ла­ву Дніпра не відпер­ла? І на темнім не бе­резі Мати Рос­тис­ла­ва Оплакала мо­ло­до­го Сина Рос­тис­ла­ва. Там і квіти за­жу­ри­лись, Жалобою вкри­лись, І де­ре­ва із ту­гою До землі скло­ни­лись.
11
Не со­ро­ки ж то на полі Вились, скре­го­та­ли - То їзди­ли Гзак з Кон­ча­ком Та сліду шу­ка­ли. І во­ро­ни не кар­ка­ли, І гал­ки за­мовк­ли, Сороки не скре­го­та­ли, Полози лиш повз­ли. А ятелі путь до річки Тукотом справ­ля­ють, Соловії жи­вим співом Світ оповіда­ють.
І мо­вить Гзак Кон­ча­кові: "Ми жа­лю не маєм, Коли сокіл в гніздо ле­тить, Соколича маєм, Золоченими стріла­ми Його розстріляєм!"
А до Гза­ка Кон­чак ка­же: "Ми жа­лю не маєм, ко­ли сокіл в гніздо ле­тить, то ми дівку маєм, опу­таєм со­ко­ли­ча та й жа­лю не маєм!"
І мо­вить Гзак Кон­ча­кові: "Ой бра­те мій, бра­те! Коли йо­го опу­таєм, Жалю бу­дем ма­ти. Коли йо­го опу­таєм, Осміють нас лю­ди, Бо не бу­де со­ко­ли­ча, І доч­ки не бу­де! Тогді ста­нуть на Ка­ялі Нас і птиці би­ти, І у полі по­ло­вецькім Більше нам не жи­ти!"
12
А пішло ж хо­дю­че сло­во Сталого Бо­яна І на жінку мо­ло­дую Співака Ко­га­на, Що жив ко­лись у Оле­га І у Свя­тос­ла­ва Та хва­лив ста­реє врем'я Діда Ярос­ла­ва: "Хоч без пле­чей тобі тяж­ко, Голово, сто­яти, Але гірко і для тіла Голови не ма­ти…" І як справді тілу тяж­ку Без го­ло­ви бу­ти, То так тяж­ко й землі Руській Без Іго­ря бу­ти.
Сонце світиться на небі, Небо освіти­лось, А князь Ігор в землі Руській, І все зве­се­ли­лось. І дівча­та на Ду­наї Співають і в'ються, І го­ло­си че­рез мо­ре До Києва ллються. Ігор їде Бо­ри­че­вом У Київ на про­щу До свя­тої матір-божі В церк­ву Пи­ро­го­щу. Поклонився, по­мо­лив­ся І сів на по­саді - І го­ро­ди всі ве­селі, І сто­ро­ни раді!
* * *
Колись-то ми кня­зям ста­рим Співали, мій бра­те! А по­то­му і мо­ло­дим Прийшлось заспіва­ти. Слава ж Іго­рю, Все­во­ло­ду, Синам Свя­тос­ла­ва! Владимиру Іго­ри­чу І дру­жині сла­ва! Здорові ж ви, князі, будьте! Здорова, дру­жи­но! Що бо­ре­тесь за хрис­ти­янів, Що по­гані ги­нуть… Нехай ги­нуть по­ганії, Як у во­ду камінь! Зато бу­де кня­зям сла­ва, А дру­жині - амінь.
~ 6 ~