– Тепер ти у моєму чорному списку! – люб’язно повідомила вона, оглядаючись в пошуках найкращого друга, але Патріка ніде не було видно.
– Що? А-а-а, Софі, доброго ран… Виглядаєш жахливо.
– Заткнися! Як тобі взагалі вчора прийшло в голову…
Орфей перебив її на півслові. Підвівшись і розминаючи занімілу шию, він сказав:
– Якщо ти готова, йдемо звідси. Естель вже рве і метає, шукаючи вас.
– Про що це ти? – насупилась Софі.
– Дай вгадаю: ти залишила компас вдома, як і ми, за винятком страждаючого надмірною розсудливістю Кука. І б’юся об заклад, цей ботан вже давно вималювався у кабінеті директорів, готовий отримати нове завдання. Тільки вся сіль у тому, що сьогодні їм потрібен склад Альфи, і голомозий пролітає, як фанера над Парижем.
– Звідки знаєш? І прикуси язика, він все-таки твій напарник, – дівчина засунула руку в кишеню жакета, але пальці не намацали там звичного пристрою.
– Дорогенька, я б не прокинувся в таку рань просто так. Голомозий заходив сюди і забрав Патріка. І повір, у мене немає ніякого бажання дізнатися, як він нас знайшов.
– А якого біса вони не потурбувались про те, щоб знайти мене? – обурилась Софі, але одразу ж замовкла. Все-таки, враховуючи, що вона прокинулася в одному ліжку із незнайомцем, це було їй на руку, адже слухати наступні кілька днів їхні уїдливі жартики вона не хотіла. Орфей мовчки стенув плечима і прослизнув повз неї до вхідних дверей. Зупинившись на порозі, він не озираючись, додав:
– Ворушись, в нас всього година. Патрік чекатиме у «Ракеті», а далі – на розправу до Чорної Вдови.
Тільки Орфей, в силу своєї недалекоглядності, наважувався так називати Естель. Якщо вона про це дізнається – від хлопця й мокрого місця не залишиться.
Часу дійсно було обмаль, тож зазирнути додому і прийняти душ, не виходило. Важко зітхнувши, Софі попленталась вслід за ним.
* * *
Патрік сидів у майже порожній кав’ярні, підперши голову рукою і розглядаючи залишки кавовій гущі на дні чашки. Годинник над барною стійкою показував всього сьому ранку. Люди почнуть сходитись сюди не раніше аніж через годину, а поки можна насолоджуватися тишею. Кук сидів навпроти, і з похмурим виглядом вже тривалий час крутив у руках ламінований аркуш меню, не роблячи замовлення, що зовсім не подобалося огрядній офіціантці, яка раз за разом пропливала повз їхній столик.
В повітрі витав запах свіжоспеченої здоби. У інший день, це обов’язково б розбурхало апетит юного організму, але не сьогодні. Патрік гидливо зморщив ніс, і знесилено опустив важку голову на прохолодний стіл.
– Заради усього святого, навіщо ти мене притягнув сюди?
– Подумав, ти захочеш підкріпитися перед важким днем. Сьогодні ж важкий день, чи не так? – запитав Кук, жестом підкликавши невдоволену офіціантку, і замовивши по чашці кави з чорничними тістечками.
– У мене кожен день, як фестиваль у Ріо-де-Жанейро. Не тягни кота за хвіст і переходь до суті справи.
Кук з полегшенням зітхнув, відкинувшись на спинку крісла. Що йому завжди подобалося у цьому хлопцеві, то це його вміння дивитися в корінь проблеми.
– Гаразд, – погодився він. – Слухай, я хочу потрапити у вашу команду.
– А я хочу золотий велосипед, фломастери і півкоролівства в придачу, – відповів Патрік, не піднімаючи голови. Він чекав нотацій за те, що потягнув Кука в клуб, за свою легковажну і безвідповідальну поведінку, чи хоча б заслужений запотиличник за Дороті Фінч, але тільки не повернення до цієї теми. – Ти ж знаєш, що я нічим не можу допомогти. Для директорів рейтинг говорить сам за себе. В Беті ти – останній в списку, Іва – друга, а якщо когось із вас і вирішать перевести в Альфу, то Орфея.
– Безглуздя! У вас порожнє місце! В Кодексі сказано, що у складі Альфи вас повинно бути троє… І цим третім повинен стати я! – Кук похапцем замовк, розуміючи, що сказав зайвого.
Запала пауза. Патрік повільно підняв голову і завмер, дивлячись на Кука. На його кам’яному обличчі не здригнувся жоден м’яз, лише карі очі, здавалося, ще більше потемнішали. Відсьорбнувши щойно принесеної кави, він заговорив зловіще спокійно:
– Ще раз назвеш смерть Гаррі «порожнім місцем», і я за себе не відповідаю.
Кук злегка кивнув, винувато потупивши погляд.
На щастя, Патрік був не з тих, хто вмів довго злитися, а особливо з похмілля. Бажаючи якнайшвидше відігратись, він глузливо запитав: