– Я отримав сигнал, коли повертався з «Механічної дами» і подумав, що ви вже там, – напруженим голосом продовжив Кук. – Звідки мені було знати, що ніхто із вас, телепнів, не взяв з собою компас! Уявіть собі моє здивування, коли прийшов тільки я!
– Здивування? – насмішкувато перепитав Орфей, – та ти, либонь, від щастя, ще й станцювати встиг перед дверима кабінету.
– Орфей, вгамуйся, – урвала Софі, помітивши, як Кук важко дихає від роздратування. Хлопець вчепився в край столу з такою силою, що кісточки пальців побіліли. Йому вартувало чимало зусиль, щоб не накинутись на цього білобрисого, і не витовкти з нього останні клепки. – Кук, то що вона сказала? – запитала дівчина якомога м’якше.
– Чорний сектор… Ви повинні бути о восьмій в конференц-залі.
Патрік тихо присвиснув:
– Ого… Софі, давненько ми там не були, еге ж?
– Давненько? – Орфей скорчив гримасу. – Дехто там взагалі не був.
– На твоє щастя, – Софі схопила Кука за зап’ястя, потягнувши на себе через увесь стіл. – Туди викликають тільки у двох випадках: або справи дійсно лайно, і для нас знайшлась мерзенна робота, або їм урвався терпець, і всі наші походеньки сьогодні вилізуть боком.
Масивний годинник на руці мисливця показував за чверть восьму. Поспіхом попрощавшись, Софі та Патрік вилетіли з кав’ярні, помчавши в бік тренувального центру. Орфей провів їх поглядом і коли вони зникли у натовпі, обернувся до Кука, і, грюкнувши долонею по столі, заговорив, несподівано різко:
– Ти можеш запудрити мозок їм, але не мені. Я бачу тебе наскрізь, Кук. Ти прогнив до мозку кісток, деручись кар’єрною драбиною в ряди кращих з кращих. Ти все ніяк не змиришся, що тобі доводиться викладатись на повну, а хтось без видимих зусиль отримує те, чого так хочеш ти. І тобі легше пояснити це несправедливістю, аніж відсутністю у тебе потрібних якостей. Ти готовий йти по головах, аби тільки домогтися бажаного. Але це слизький шлях, хлопче, тож дивися під ноги і бережи зуби. Принаймні, старайся тримати їх подалі від мене.
3. Хто ми і куди йдемо?
Злетівши на п'ятнадцятий поверх, Софі втомлено оперлася на стінку, чекаючи товариша. Вона вкотре пошкодувала про те, що вони вирішили не чекати на ліфт, і влаштували ці виснажливі перегони службовими сходами. Перед очима у неї мерехтіли чорні цятки, в роті гірчило, а відчуття вільного падіння все ніяк не зникало. Гіршого похмілля годі було й уявити.
– О-о-о, моя голова… Вона зараз розірветься, – застогнав Патрік, наздогнавши дівчину. Обхопивши голову руками, він шумно втягнув повітря і навалився всім тілом на важкі двері. Ті зі скреготом піддалися, прочинившись, і впустивши мисливців у довгий, тьмяно освітлений коридор. Стіни, оббиті металевими пластинами, гучно відлунювали кожен крок. Не зволікаючи, Патрік затулив вуха руками. Софі ще трималася, хоча з кожним кроком їй здавалося, що її з усієї сили лупцюють у самісіньке тім’ячко. Коридор закінчувався одними єдиними дверима, які вели у конференц-зал.
Зупинившись перед ними, дівчина запитально глянула на друга. У відповідь той лише кивнув, мовляв: «Вперед, все одно нікуди діватися!». Стиснувши губи і прикривши очі, Софі приготувалася до найгіршого і боязко постукала. Відповіді не пролунало. Здивовано хмикнувши, дівчина постукала ще кілька разів, і, не почувши нічого, обережно прочинила двері. Зал пустував, а отже, вони прийшли першими. Софі вдоволено посміхнулася і прослизнула всередину, поманивши за собою хлопця.
Інтер'єр конференц-залу повністю відображав схильність керівництва Ліги до розкоші. Хитромудра ліпнина по периметру стелі обплітала майстерно замасковані лампи, візерункові стіни були прикрашені щитами і лицарськими обладунками. Посеред залу стояв громіздкий стіл, стільниця якого була інкрустована золотими прожилками, і дорогоцінним камінням. Довкола нього розташувалися пара крісел та диван, оббиті барвистим оксамитом.
Софі опустилася у м'яке крісло, взявшись смикати пухнасте перо на срібному шоломі, що стояв поруч на підставці. Сьогодні вигляд у неї був нікудишній, і цілком відповідав загальному стану. Патрік шумно сів поряд, закинувши ноги на стіл. Деякий час він мовчав, але Софі майже фізично відчувала на собі його погляд.
– То де ти була в ранці? – запитав він, намагаючись надати голосу якомога буденніший тон. – Ми з Куком оглянули всі кімнати, окрім однієї, двері якої були замкнені з середини. Я навіть подумав, що ти повернулася додому, але в «Ракету» ти прийшла разом із Орфеєм, тож…
Софі розгублено закусила губу. Не наважуючись поглянути на товариша, вона мовчки роздивлялась свої руки. Думки гарячково кружляли в голові, знову і знову малюючи перед очима картину її пробудження, і від цих спогадів починало нудити. Зрозумівши, що якщо вона й надалі мовчатиме, Патрік, запідозривши щось недобре, візьметься розпитувати, і рано чи пізно доб'ється від неї правди, Софі сказала: