Скрип дверних завісів, шурхіт сукні — вона вже у кімнаті. Якби ж вдалось розплющити очі, щоб знову її побачити. Все ж хотілося б подивитись їй у вічі після всього, що дізналась про неї… Ніла напружилась, проте лише вузька щілина у повіках дозволила помітити тонкий жіночий силует, оповитий, мов маревом, довгим волоссям.
Вона вже майже поряд…
«я все бачила…»
«знаю, це ж я тобі все показала»
«але навіщо? і до чого тут я?..»
«то ти не зрозуміла… мій Айдарчик, мій синочок… це ж твій дідусь…»
«мій… мій хто?..»
«твій дідусь»
«але… але в мене не було дідуся Айдара!»
«дивна ти людино, йому дали інше ім’я! цим же внесли дисгармонію в його життя…»
Горло зчавив болючий клубок. Думки хаотично зароїлись у мозку, а часу було обмаль — будь-якої миті тіло може пробудитись і все обірветься…
«виходить, у мені є казахська кров?..»
«ти не знала…»
«не знала… дідусь цього не розповідав, звідки ж мала дізнатись?..»
«шлях між Казахстаном та Україною протоптувало вже не одне покоління наших предків…»
«чому… чому після обряду із сукнею все пішло не так?..»
«ти так вважаєш? я теж так думала якийсь час. насправді все було чудово після того обряду, ми дуже зблизилися з моїм Айдаром… доторкнулись до справжнього, вічного… а те, що рано відійшли в інший світ, — хіба так суттєво? на землі всі ми лише тимчасові візитери… душі ж — вічні… ми й досі разом, майже… майже разом, це головне, ось так… знайди мою сукню, вона в твоєї бабусі, по матері, візьми собі»
«так, обов’язково знайду, якщо… якщо встигну…»
«передаси її потім своїй доньці»
«я… я маю померти, не буде ніякої доньки…»
«так, звісно, маєш, але ще не час. твоя душа поки не сповна розкрилась під час цього візиту на землю, ти не можеш померти зараз»
«але ж…»
«ти думала, що помреш через свій роман? твоя уява надто розігралась, на тебе ще багато чого чекає попереду. але поспіши, бо якщо послабиш снагу, то справді багато чого не встигнеш»
«то я… то я житиму?!»
«так, звісно! поспіши!»
«але ж… написане мною повторюється в реальності!»
«просто будь уважною до людей, які довкола тебе, не втрачай пильності, зверни увагу на цифру сім — щасливе число, пам’ятаєш? це наше число, родинне, ти ще маєш написати багато… ні. досить вже. я й так чимало тобі розповіла, ми не маємо права говорити про майбутнє — лише про минуле…»
«а статуетка?! я зрозуміла: це через неї коїться щось химерне! звідки вона в мене?!»
«мені час іти»
Ніла напружилась і нарешті розтулила повіки.
«ти дуже гарна…»
Сумні очі кольору какао наповнилися слізьми.
«прощавай!»
«ти вже не приходитимеш?..»
«приходитиму. але не так часто — тепер ти знаєш те, що я хотіла тобі повідати, довго ж я не могла пробитися до тебе, ти не підпускала мене, але мені це таки вдалось — нам вдалось, бо якби не ти, сама би я не змогла цього досягнути»
«чому ти плачеш?»
«прощавай!»
«прощавай… дякую тобі…»
Вона відхилилась від Ніли й почала поволі віддалятися. Нілина рука мимоволі здригнулась і вона остаточно прокинулась. По щоках текли гарячі сльози. Сльози полегшення і прозріння.
Хіба ж могла припустити, що все обернеться саме так? Хіба ж могла? Що жінка, котра вселяла в неї тваринний жах, виявиться її прабабусею, яка хоче їй лише добра… Увесь цей час вона жила в страху, замість того, щоби відчути те, що та прагнула їй сказати.
Якби ж було знати…
Звісно, питань і незрозумілостей лишилось чимало, вона явно недоговорює, і недоговорює щось дуже важливе, мовби боїться…
Та головне — життя триває!!! А ще в неї є купа планів, які вона негайно, просто зараз почне втілювати!
Лікарняну палату заливали сонячні промені. Олександр Бондарчук нетерпляче чекав на лікаря, після обходу поспішить додому. Звісно, «поспішить» — це так, образно кажучи, бо принаймні місяців зо три, доки не знімуть гіпс, він шкутильгатиме на цих чудових милицях. Але насправді це такий дріб’язок — його ж могло й не бути тепер, дивом лишився живим…
Думки займала дівчина, котра викликала швидку тієї фатальної ночі. З тих нічних подій нічого не пам’ятає, лише як їхав, потужний удар і… суцільна темрява, в яку провалився і довго-довго летів, аж доки не побачив світло, а в ньому — обличчя медсестри.