Коли отямився, медсестра заговорила з ним, мовляв, дівчина твоя гарненька. Яка ще дівчина? Ніякої дівчини в нього немає, подумки здивувався, проте відповісти не міг. Вона ж продовжувала свою розповідь: «Приїхала тоді з тобою на швидкій, так хвилювалася за тебе, всю ніч поряд просиділа. Точно любить тебе, чоловіче, бережи її, бо таких мало».
Не міг сперечатися. А потім вона й справді прийшла. Дивакувата трохи, але… якби була звичайною, то хіба би прийшла до нього? Ну хто він їй такий? Випадковий незнайомець, автівка якого в’їхала у дерево під її вікном! Хіба вона зобов’язана йому чимось, чи, може, винна в тому, що те кляте дерево росте саме під її вікном? А прийшла чомусь.
Приходила кілька разів. Сідала поруч, стискала його руку своїми теплими долонями і дивилась так сумовито-сумовито, мовби він справді їй близький. Не перекинулись жодним словом, бо тоді ще не міг говорити, а вона мовчала. Але так затишно було, так добре, коли сиділа поруч!
Кілька днів дівчина не з’являлась. Мабуть, уже й не прийде. А шкода…
Ніла прошмигнула до палати і першої ж миті розгублено спинилась, але, побачивши його зелені очі, всміхнулась: це точно ВІН. Вона ж бо бачила його голову лише в бинтах, тому як виглядає, уявлення не мала. А нічого такий — не вродливець, але гарненький. Ці його очі…
— Привіт! Ось ти який, Сашко…
— Привіт! Трохи ще пожмаканий, зате нарешті можу говорити, — всміхнувся. — А тебе як звати, моя нічна рятівнице?
— Ніла.
— Дуже приємно, Ніло. Думав, уже не побачу тебе… Мене мають виписати зараз.
— Я рада, що встигла. Рада бачити тебе без цих жахливих бинтів і чути твій голос.
— Чому ти приходила до мене?
Замислилась. А й справді: чому вона зараз тут? Він же зовсім чужий їй, вона не знає його ні на крихту, може, він бандит, за яким полювала міліція, а він утікав і врізався машиною в дерево? Чи злодій, що пограбував банк, і тепер його переведуть із палати в тюремну камеру. А може… Ні. Ніякий він не грабіжник і не бандит. Якесь шосте чуття підказувало — ні, наполягало! — що мусить бути тут, поруч із ним. І дати якесь раціональне пояснення цьому, на жаль, не може. Тому просто смикнула плечем і відвела розгублений погляд у вікно.
— По тебе… по тебе хтось має прийти?
— Ні. Не має.
— Ага… добре… Не в сенсі…
— Я розумію, — всміхнувся.
Тихий голос дівчини якось заспокійливо діяв на нього.
— Тієї ночі…
— Я не хочу про це зараз, Ніло, вибач.
— Так, розумію. Вибач ти.
— Я все тобі розповім. Обов’язково розповім, але не зараз. Пізніше. Якщо ти, звісно, ще захочеш мене бачити пізніше.
Усміхнулась і схилила голову. А відповісти не встигла, бо двері розчинились і до палати, війнувши полами білосніжного халата, ввійшов лікар.
— Що ж, юначе, можете вирушати додому, — ретельно оглянувши Сашка, резюмував. — Раз на тиждень навідуйтесь до мене на огляд, і за три місяці, якщо все буде добре, знімемо гіпс. Пильнуйте його, панночко, він ще доволі слабкий.
З лікарні вийшли разом: він — на милицях, вона — поволі йшла поруч.
Відповідь з видавництва надійшла швидко. Ніла не сподівалась на таку оперативність. «Ваш твір, пані Ніло, вартий уваги. Ми готові укласти з вами угоду на взаємовигідних умовах. Якщо ви згодні — за чотири місяці „Фатум“ буде на полицях книгарень…».
Так-так, а як же! Фатальні речі користуються попитом нині… Смерть актуальна. Життя у програші. Отакий парадокс.
У її житті парадоксів теж вистачало — вони просто-таки суцільні. Ще якихось кілька тижнів тому, лежачи в гарячих Денисових обіймах, не уявляла без нього життя. Його потужна енергетика, в яку з головою поринала, наче в круговерть, уже не діяла. Чому — не розуміла. Думала, це кохання з першого погляду. А тепер… тепер лише знала, що мусить йому щось сказати, якось пояснити, чому не можуть бути разом. Може, сказати правду? Що її долають думки про Сашка, якого майже не знає, але відчуває, що він — її людина, її чоловік. Хоч не тямить, звідки ці переконливі відчуття, вони зовсім не розмовляють про кохання чи близькість поміж ними, досі навіть натяку на те не було. На цьому короткому проміжку життя раціональність, яка й так не дуже була їй притаманна, взагалі безслідно щезла… Однак відчувала, що всі ті розмови про близькість поміж ними й теплі, ніжні почуття таки велись. Але велись… мовчки, самими лиш очима, котрі можуть повідати більше, ніж слова. Набагато більше… У них взагалі можна прочитати все. Бо в очах — Душа! А те, про що волає душа, не приховаєш навіть за мовчанням…