Від несподіванки здригнулась і сполохано обдивилася кімнату. Тут так само було порожньо, хлопчика не побачила, однак звідкись знала: це його шепіт, «здрастуй!» — відповіла, перевівши подих, «показати тобі те, що ти найбільше хотіла би знати і побачити?»
«звісно!»
«подумай про те, що ти хочеш побачити, але лише з минулого, ми тобі покажемо…»
«хто ви?»
«подумай про те, що ти хочеш побачити…» — терпляче повторив шепіт.
Заплющила очі й зосередилась. Що би хотіла знати?.. Найперше, що спало на думку, — як обірвалось життя прабабусі, Айдарової матері. Що сталося з нею тоді, про що вона не хотіла повідати, чого не показала…
Не встигла про те подумати, як опинилась у тісній напівтемній кімнатці, заставленій різними речами, переважно мотлохом. Повітря тут дещо сперте. Ця оселя була їй знайома — саме тут обірвалось видіння, котре свого часу показувала вона. А ось, власне, і вона. Що це в її руках? Статуетка! Зловісна, прóклята статуетка… Вона уважно роздивляється її. Так… Ніла чудово пам’ятає цей момент — саме на ньому видіння обірвалось тоді…
…Звідкіля вона взагалі у неї, ця статуетка? Важко пригадати, але, здається, пам’ятає її ще з дитинства… На ній помітні сліди засохлої крові. Здригнулась. Із пам’яті зринув той фатальний день… Може, якби ця річ не втрапила їй під руку в той момент, Федір лишився б живий?
Напевно що так. Однак трапилося те, що трапилося. Нічого вже не змінити. Кров, звісно, можна змити зі статуетки, а от із рук… З рук її нічим уже не відмиєш, бо вона в’їлась у шкіру назавше… І не лише у шкіру — в пам’ять найперше. І душу. Лише тепер, коли минуло трохи часу, почала осягати те, що накоїла. Вона вбила людину. Вона — вбивця!!! Заплямована кров’ю…
— Клятий Федір! Через тебе загинув мій чоловік! Через тебе я стала вбивцею! А щоб ти не мав спокою на тому світі! Будь прóклятий ти і той день, коли все це трапилось!!! — розпачливо прокричала, стискаючи статуетку.
Здавалось, в душі щойно зітліла остання крихта спокою, впевнено замінившись розпачем і страхом перед майбутнім. Та найсильнішою була ненависть — затопила все єство, змивши з нього рештки співчуття до цього — направду сердешного і давно мертвого, вбитого нею — чоловіка…
Холодна статуетка раптом обпекла руки. Дивилась на цю ненависну річ, наче загіпнотизована. І чим довше дивилась, тим більше віддалялась від реальності; усе довкола ставало розмитим, невиразним, запорошеним свинцевою туманною поволокою.
Свічка, що стояла на столику попід стіною, спалахнувши, згасла; з вікна вихлюпнулось місячне проміння, заливши кімнату синьо-попелястим пóсвітом.
Від несподіванки впустила з рук статуетку — та покотилась долівкою і вмить почала трансформуватись у щось інше, водночас мовби оживаючи. Нараз кімнату залило сяйво від запалених смолоскипів, а перед нею, зринувши з якогось химерного мороку, постали три високі жінки зі стуленими одна до одної спинами, їхні неприродно-красиві владні обличчя, оповиті тьмяним маревом, дивились у різні боки, в довгому волоссі звивалися тонкі змії; в руках тримали палаючі смолоскипи. Їхні мертві бронзові очі спалахнули живими вогниками.
Вона відчула легке запаморочення, подібне до стану, що оволодів нею під час обряду з сукнею, і притулилась до стіни. Спиною поповз крижаний холод жаху, обличчя й руки спітніли, дихати стало вкрай важко. Кисню тут і справді ставало недостатньо, певно, випалювався вогнем смолоскипів.
«ти мене викликала? чого тобі?» — луною рознісся троїстий голос.
Вона очманіло дивилася крізь жовтогарячу напівтемряву на вогники очей, що спрямували на неї свій величавий позір, і не змогла нічого відповісти, лише шалена думка проскочила у голові: «я… збожеволіла?!!»
«ти не божевільніша за всіх інших земних істот, то чого ти хотіла від мене?»
— Я… я… нічого не хотіла!.. — запинаючись, відповіла. «не грайся зі мною, нікчемна людська істото! ти викликала мене, і клич твій був дуже потужним!»
— Хто… Хто ви? — все ще запиналась.
«ти чудово знаєш, ХТО Я!»
Так, вона знає… З глибин підсвідомості, як зі скрині з забутими, запилюженими речами, раптом зринув спогад з дитинства: притишений голос матері, котра нишком розповідає своєму чоловікові про статуетку богині Гекати. Як могла забути це?