«ти багато чого забуваєш, і не розумієш, що варто лише сконцентрувати увагу, напружити пам’ять, і потрібна інформація спливе з підсвідомості»
Вона все ще не могла прийти до тями. Стояла, ошелешена й напівпритомна, і дивилась, як звиваються змії у волоссі нічної триликої візитерки; вогники очей крижаним холодом пронизували наскрізь. Ноги підкошувались, холодний піт застилав очі.
«в тебе проблеми, допомогти тобі? але ти начебто зовсім не готова до цього, якщо не опануєш себе, буде гірше!»
— Я… я… — запиналась, відчуваючи, що ще трохи, і точно зомліє.
«викликати мене і поводитись ТАК — чи не найбільша помилка!» — злісно прошипіла Геката і наблизилась до неї майже впритул, спопеляючи пекучим поглядом.
Вогонь зі смолоскипа жаром війнув по обличчю і вона, знепритомнівши, повалилась на підлогу…
…Неподалік почулось тихе шарудіння. Вона розплющила очі. Місячні промені злегка освітлювали темну кімнату. Шию звело від довгого лежання на твердій долівці, ліве плече теж боліло, ймовірно, від удару при падінні.
Поволі підвелась і глипнула в куток, де стояло дитяче ліжечко. Крізь напівтемряву розгледіла Айдарчика, котрий сидів у ліжечку і грався зі своїм ведмедиком. Чому ж він не спить, матінко рідна?..
Запаливши свічку, сіла на стілець і підперла долонями підборіддя; у голові все ще паморочилось… Та раптом підскочила, мовби щось пригадавши. Статуетка валялась неподалік дитячого ліжечка. Схопила тремтячими руками й піднесла до свічки. Зітхнула полегшено. Примарилось, чи що… Так, звісно ж, примарилось. Це не могло трапитись насправді. А якби трапилося, вона би збожеволіла. Мабуть, знепритомніла від тих думок і все це божевілля наснилось. Еге ж, саме так і було.
Перевела подих і знов опустилась на стілець. Але чому ж не спить Айдар? Може, його щось розбудило? Чи хтось… А може, все це направду відбувалось тут, у цій кімнаті?!! Рвучко підхопилась, притулила його до грудей: «Синку… синку, Айдарчику мій ріднесенький..» Відтак поклала, вкрила ковдрою й, опустившись на коліна коло ліжечка, погладжувала йому спинку, бурмочучи тихенько якусь співаночку.
Коли Айдарове дихання вирівнялось, підвелась і нишком вийшла з хати. Їй потрібне повітря; тут його таки не вистачає…
Місячне сяйво прозорою синявою заливало подвір’я. Постояла на призьбі, вдихаючи на повні груди свіже повітря й дослухаючись до заспокійливих нічних звуків. Відтак поволі пішла стежкою з двору.
Серпнева ніч вогкою прохолодою огортала тіло і босі ноги. Вона йшла до лісу. Її манило туди, де переплелись розлогим верховіттям сосни, де злились у нескінченну гармонійну пісню сюрчання цикад і цвіркунів, моторошне зіпання сов, а десь здалеку долинало надривне завивання чи то вовка, чи то койота… Місяць час від часу ховався за хмари, які швидко пропливали чорним нічним небом.
Раптом спалахнула блискавка, на мить осяявши все довкола. Вона різко зупинилась від несподіванки, але знов пішла, пришвидшивши ходу. Ліс майже поряд, їй нічого боятись. Там вона буде в безпеці.
Діставшись лісу, легко відшукала свою галявину, котру облюбувала нещодавно й приходила (щоправда, вдень), аби побути тут на самоті. Ноги самі привели її сюди тепер. Дослухалася до звуків цього нічного дикого царства, де життя не зупиняється ні на хвилину. І звуки ці заворожували, полонили, захоплювали. З-за хмар знову визирнув місяць, освітивши галявину блідим промінням; розмірене завивання вовків перейшло у тривожне і надривне скавуління.
Враз у темряві зблиснуло кілька пар червоних вогників, що рухалися, наближаючись. Вона дивилась на ці вогники, і в грудях похолонуло. А чого, власне, чекала, йдучи в ліс уночі?..
Може, це вовки? Але ж ні, їхнє скавуління навпаки віддаляється. Що ж це за вогники? Однак замість того, щоби піти, і далі нерухомо стояла в очікуванні. Страх поволі, але впевнено сковував тіло. Пари вогників тим часом розійшлися по обидва боки й за мить виринули із лісової гущавини.
Це були великі чорні пси. Вони зупинились і, не звертаючи на неї уваги, мовби на когось чекали.
Недобре передчуття стиснуло груди. Що ж вона накоїла? Навіщо прийшла сюди? Так, її тягнуло сюди потужною силою, якій не могла протистояти, але, заради Бога, невже не можна було спробувати?! Невже вона така слабка? Що тепер?..
Ураз із пітьми зринула до болю знайома висока постать, осяяна вогнями смолоскипів.
Вона ж так нерухомо й стояла, ціпеніючи від страху, що міцно огортав крижаним колючим панциром.