Стояла посеред пітьми, вдивляючись і нічого перед собою не бачачи. Нараз пронизав страх, однак розповзтись по тілу не встиг, бо вже опинилась у під’їзді багатоповерхівки, нібито знайомої, а нібито ні. Знов наростала тривога. Відчула, що мусить тікати. Від кого і чому, не розуміла, проте чітко це усвідомлювала, тож поспішила сходами вгору.
Позаду хтось біг, але цей хтось був невидимий: перехилившись через поручні, нікого не побачила… Бігла все вище й вище і невдовзі опинилась на даху. Довкола розкинулось нічне, освітлене ліхтарями й вогнями місто. Від висоти перехопило подих і запаморочилось у голові, однак захоплення від побаченого поволі втамовувало страх.
Зненацька будинок захитався, мовби від землетрусу, поверхи поривчасто вистромлювались і ховались назад, наче шухляди в комод; деякі з них лишались вистромленими, поступово витворюючи чудернацьку конструкцію, що простягалася, химерно зависаючи в повітрі. Нілу знесло на самісінький край безумної споруди. Тямила, що будь-якої миті може впасти додолу й розмаститись по асфальту.
Витримати все це шаленство, ці божевільні «американські гірки» було неможливо. Стиснувши кулаки, заплющила очі й щосили заверещала. Крізь вереск відчула, як у лице вдарив пронизливий вітер, тіло різко піднялось у повітря й уже за мить впало у м’яку траву.
Розплющивши очі, побачила, що знов опинилась у лабіринті, оточеному смарагдовим живоплотом. Якась сила закинула її назад…
«та де ж я?! що то за шалена подорож така?!! що все це означає?!!» — вхопившись руками за траву, розпачливо закричала.
Відповіді не було.
Поволі втихомирюючись, спробувала зосередитися. Отож. Що це може бути? Замислилась. Усі ці зміни подій і настроїв відбувалися досить швидко й ніби повільно водночас, мовби хтось мимоволі перемикав кадри зі слайдами всіх можливих емоцій і відчуттів. Сум-радість-ностальгія-піднесення-умиротворення-небезпека-спокій-страх-недовіра-бéзум... Направду їх було безліч усіляких! Не встигала оговтуватися від зміни цього плетива почуттів, цього хаосу подій. І все начеб знайоме їй, близьке, схоже на… Її власні думки?! Але водночас усе відбувалось мимоволі, вона зовсім не прагнула цього! Що ж це?!!
«ці так звані „подорожі“ відбуваються з тобою щодня, ти просто не звертаєш на них уваги…» — вирішив підказати хтось тим самим приємним жіночим голосом.
«не розумію, та поясніть же мені, що відбувається?! де я?!»
Утративши нитку власних міркувань і чекаючи відповіді, знов загубилась у хаосі. А відповіді знову не було.
Гаразд. Подумає сама…
Швидко крокуючи у напівпітьмі лабіринту, напружено міркувала. Отже, якщо це її думки, в яких присутня реальність і фантазія… те, що трапилося з нею в минулому, і певні позасвідомі припущення того, що могло би чекати на неї в майбутньому, то… невже це… Але ж не може вона потрапити у власну підсвідомість!
«чому ні? хіба це так складно, особливо в цьому проміжку часового простору, у якому перебуваєш тепер?»
«то я потрапила у власну підсвідомість?!!»
«це лише крихітний її інтервал, мізерний проміжок, в якому ти опинилася, дослухавшись до себе, насправді підсвідомість така ж безмежна і неосяжна, як і Всесвіт; у ній так само легко загубитися і надто складно осягнути, це, певним чином, хаос у гармонії і гармонія в хаосі… Її швидкість не може зрівнятися навіть зі швидкістю думки, тому так важко буває почути її — часто вона просто пролітає повз, щоправда, зрідка, всього лиш на якусь майже невловиму частку секунди її ще дрібніші часточки зависають у просторі, тоді й можна за них ухопитися, якщо докласти певних зусиль… та іноді це буває й небезпечним, людина може збожеволіти, коли, вхопившись за такі часточки, занадто уважно вслухається в них, надто довго перебуватиме під їхньою владою, звісно, все це стосується земного часового простору, тут все інакше…»
«хто ви?»
«це ж ти»
«як?., я що, сама із собою розмовляю?!»
«це — голос твоєї інтуїції…»
Ніла дослухалася до голосу, впізнала його, і зрештою відчула гармонію в хаосі, пропустивши обидвох крізь себе й на мить прозрівши, наче з глибокого сну. З кожним кроком уперед мозок очищувався від усіх думок, спогадів, мрій, аж доки не став абсолютно чистим, як неозорість, з якої ввійшла сюди. Мовби пройшовши крізь невидимий фільтр, відчула свободу і дивовижний спокій, надзвичайне, абсолютне замирення, якого ніколи не зазнавала дотепер; ніщо її не бентежило, не торкалося. То був стан, подібний до нірвани, й тривав коротко — всього лиш якусь неповну хвилину. А може, годину? Відчуття часу ж бо тут не було…