Раптом почула ритми. Вони кликали.
Час іти? Невже час іти? А як же треті двері?..
Ніла вже стояла у білій неозорості, поряд із трьома дверима. Ритми чулись усе гучніше.
Що за третіми дверима? Невже не дізнається?..
Ритми ставали все наполегливішими і раптом втямила:
належить повертатись. У треті двері входити не час. Принаймні поки що. За ними може бути те, що бачити і знати не можна, чи не варто саме тепер. Там може бути ВСЕ, що завгодно. Може, там її майбутнє? Чи якась небезпека? Чи бéзум, що заполонить розум через надмір інформації? Там — НЕВІДОМІСТЬ. Однак з’ясовувати поки НЕ ЧАС…
Озирнулась. За спиною темніло коло — вхід до круговерті, з якого линули знайомі ритми. Глянувши ще раз на треті двері й доторкнувшись дверної ручки, з жалем її відпустила…
Частина 6
Розділ I
Рівне — Одеса — Рівне, наші дні
Щоранку Леонід Прокопенко старанно підмітав біля порога своєї антикварної крамнички. Це був обов’язковий ритуал, котрий не виконувався ним хіба за надто кепської погоди, коли з неба лляло як з відра; тоді, скрушно зітхаючи, відкладав його «на потім». Відтак дбайливо обтирав полиці з безліччю предметів старовини, котрі з учорашнього дня ще не встигали припорошитись пилом; з насолодою переставляв їх з місця на місце, викладаючи рівненькими рядочками, мало не дихаючи, немов боячись порушити ту невидиму магічну ауру, котру дуже гостро відчував усіма фібрами своєї душі.
Усі без винятку справи, що стосувались крамнички, Леонід виконував особисто. Крамничка перейшла йому в спадок від батька, котрий отримав її від свого батька. Це був суто сімейний антикварний бізнес Прокопенків уже кілька поколінь поспіль, тому справою честі вважалось виконання всіх обов’язків, починаючи від дрібних побутових і завершуючи фінансовими.
Вважав себе почесним носієм минувшини, своєрідною ланкою між минулим і майбутнім, бо речі, які приносили й купували в їхній крамничці, деколи вражали своїми дивовижними історіями. Дуже любив старовинні речі, для нього вони були чимось загадковим і вельми значущим. Скільки їх перейшло через його руки — вже й не перелічити! Це була справжнісінька круговерть речей у природі.
Леонід цінував своїх клієнтів-постачальників, котрі забезпечували його цінними й рідкісними речами. Вони звозили їх звідусіль, з усіх куточків світу. Певною мірою завдяки цьому репутація крамнички трималась на досить пристойному рівні. Містяни, принаймні ті, які хоч трохи цікавилися старовиною і минувшиною, знали, що саме туди варто зазирнути, аби доторкнутись до вічного й на якийсь час виринути з повсякденного життя.
Мав Леонід і коло постійних клієнтів-колекціонерів, справжніх поціновувачів антикваріату, котрі постійно були на зв’язку й частенько навідувались до крамнички, щоби нагледіти собі щось цікавеньке. Бувало, траплялись невеличкі суперечки між колекціонерами, що вподобали одну й ту саму річ. Однак Леонідові завжди вдавалось догодити кожному і достойно залагодити ситуацію.
У велику товстенну книгу, котра велася ще Леонідовим прадідом, увійшла вся історія крамнички від самого відкриття, а також розповіді про особливо цінні речі, які заслуговували на те, аби інформація про них була зафіксована. Леонід любив гортати сторінки, особливо перші — дещо пожовклі, добряче прим’яті часом. Страшенно пишався тим, що був частиною їхньої родинної справи; що в нинішні шалені часи, коли сімейні цінності поволі втрачають вагу, в нього було щось, що цієї ваги додавало.
Останнім записом у книзі була історія бронзової статуетки давньогрецької міфічної богині Гекати. Ще з першого погляду, коли її приніс Сашко, своїм професійним оком Леонід одразу ж зауважив, що це дуже цінна річ. А згодом те підтвердили й експерти.
Дивним тоді видався Сашко, поспішав дуже, плутався у розмові, потім, мовляв, усе потім. Ну, а, власне, «потім» він кудись щез.
А два тижні по тому Леонід дізнався, що бідняка мало не розпрощався з життям.
Провідавши його в лікарні, Леонід дізнався моторошні факти, пов’язані зі статуеткою. Однак не надто й здивувався, бо до того часу вже проштудіював інтернет і начитався про цю загадкову міфічну богиню.