— Доброго вечора! — ввічливо зустрів Дениса усміхнений продавець.
— Доброго, — буркнув у відповідь, тим часом неуважно розглядаючись довкола.
— Щось конкретне цікавить шановного пана, чи ж хоче отримати якусь пораду? — приязно поцікавився антиквар.
— Я би… я би просто хотів спитатись про… про дещо… — уривчасто промугикав і запнувся, знову відчувши запаморочення. Те швидко змінилось потужним потоком неконтрольованого збудження: розбурханою хвилею прокотилось усім тілом, зосередилось у паху й відгукнулось хворобливою ерекцією.
— Із задоволенням відповім на ваші питання, якщо тільки буду компетентним у них. Може, для початку, склянку води? — спитав Леонід, зауваживши спітніле чоло відвідувача.
— Так, буду вдячний.
Денис дивився в спину антиквара, що віддалявся у свою службову кімнату, й обтер лоба. Це зводило його з розуму. Якісь шалені «американські гірки»! Їх неможливо, неможливо терпіти!!! Знову нервово пошкріб лоба.
— Ось, прошу.
Крізь туман, чи то пак химерний морок Денис побачив перед собою склянку води, відтак — занепокоєне обличчя антиквара.
— З вами все гаразд? Може, викликати швидку?
— Ні-ні. Не треба швидкої. Зараз усе минеться.
Денис раптом згадав чоловіка — того дивного вечірнього відвідувача бару з важким поглядом водянистих очей, котрий так вразив тоді своєю дивною прострацією. Здається, тепер чудово розуміє його стан… Невже… Невже той чоловік якось причетний до цього божевілля? Щось підказувало, що так…
— То що ви хотіли запитати? — вивів з розбурханих роздумів голос антиквара.
Миттю спорожнив склянку й таки відчув полегшення, однак знав, що триватиме воно чимраз коротше і даватиме чимраз менше порятунку.
— У вас тут продавалась статуетка, старовинна, красивої жінки-богині зі смолоскипом, — сумбурно, проте швидко заговорив.
— Ви, напевне, маєте на увазі статуетку Гекати? — Леонід ще з першого погляду впізнав у цьому дивному чоловікові свого клієнта.
— Я… я не знаю, як вона називається, можливо… можливо, ви краще знаєте… так, мабуть, це вона і є…
— Принаймні це єдина старовинна статуетка красивої жінки зі смолоскипом, котра була у нас в наявності останнім часом.
— Так-так… Скажіть… може, моє питання вам видасться дивним, але… я її у вас придбав?
— Так, ви придбали її в мене, — делікатно відповів антиквар. — А що, ви цього не пам’ятаєте? — співчутливо уточнив.
— Розумієте… — Денис щосили стиснув склянку.
— Давайте-но, я краще це у вас візьму, — м’яко мовив Леонід і витягнув із затисненої Денисової руки склянку.
«Повний абзац! Я ж зовсім не володію собою!!!» — промайнуло в розпаленій голові.
— Якщо вам потрібно, можете зі мною про це поговорити, — запропонував Леонід, умить відзначивши подумки всю банальність і, певною мірою, кумедність цієї, давно заїждженої в анекдотах, фрази. Проте справді хотів допомогти цьому нещасному. Здається, чолов’яга втрапив у халепу.
У погляді Дениса проскочила іскра зверхності, однак відразу ж згасла. Він похилив плечі й важко зітхнув.
— Так-так, давайте поговоримо… Мене цікавить, що це, в біса, за дивна штукенція! Я можу присягнути, що не купував її, а воно таки схоже на те… У мене таке враження… — рвучко озирнувся через плече, чи нікого, бува, немає у нього поза спиною, і довірливо прошепотів: таке враження, що я божеволію…
Йому відразу стало легше! Він мусив довіритися цьому чоловікові, чорт забирай! Мусив!!! А що було робити?! Незнайомцям якось легше відкритись — їм нібито має бути це не надто до серця, та й однаково забудуть потім. По собі те знає. Не ділитися ж цією фіґнею з приятелями, щоби крутили потім пальцем біля скроні за його спиною, злостиво посміхаючись і потираючи від радощів руки… А цей чоловік, видається, причетний до цього божевілля і хоч щось може прояснити.
— Ви не божеволієте, — спасінням прозвучав голос антиквара.
Денис готовий був розцілувати його, не знаючи чого, — він же іще не почув, чому не божевільний, але ці слова були для нього рятувальним кругом; тим, що найбільше волів почути тепер. Натомість лише нервово потер спітнілого лоба.
— Розкажіть мені про цю чортівню все, що знаєте! — вхопився за прилавок, відчувши, як у голові знову закрутилося.
— Давайте ми з вами сядемо і спокійно про все поговоримо, — запропонував Леонід, знову мимоволі згадавши заїжджений анекдот про психологів.