Денис полегшено гепнувся на м’який диван. Леонід, підсунувши стілець, послужливо сів навпроти.
— Ця річ, яку ви купили, статуетка Гекати… тут не все так просто. Точніше, дуже непросто. З нею пов’язано чимало дивних, непояснимих речей, — швидко заговорив Леонід, в душі радіючи, що нарешті зможе розповісти все, що знає, попередивши можливу небезпеку. Денис пильно дивився на співрозмовника, уважно слухаючи й час від часу потираючи спітнілого й червоного від постійного нервового збудження лоба.
Леонід розповів усе, що знав. Показував записи про статуетку в їхній сімейній книзі, зачитував приголомшливі історії попередніх власників, розпалено тряс перед Денисовим лицем роздруківками з інтернету зі статтями про міфічну давньогрецьку богиню Гекату; ввійшовши в якийсь химерний раж, висував припущення, що може трапитися з людьми, причетними хоч якимось боком до цієї зловісної статуетки.
— То що ж мені, в біса, робити?!! — скрикнув Денис, не витримавши шаленої лавини інформації — зовсім не тієї, яку волів тепер довідатися. В усьому сказаному не почув ні крихти заспокоєння, ні крихти надії на те, що можна чимось зарадити чи якось розплутати цей божевільний клубок; він зіскочив з дивана й нервово забігав по крамничці.
— Є один вихід! — по-змовницьки прорік антиквар з виглядом не лише поважного знавця історії давньогрецької міфології, а й фахівця з практичного окультизму.
— Який?!! — спинившись, видихнув розпашілий Денис.
Леонід значуще примружив очі й схилився над Денисовим вухом.
Ніч примарою наповзала на сонне місто. То мала бути одна з тих вельми темних ночей, коли навіть сяйво ліхтарів розчиняється у непроглядній пітьмі, що мовби саваном безжалісно огортає з усіх боків.
Денис підтюпцем ішов майже порожньою алеєю, засунувши в кишені плаща одубілі від вогкої прохолоди руки, й морщився від дрібної мряки, що нещадно сікла в обличчя. Хотів швидше дістатися додому, напитися якихось рятівних пігулок і залягти в ліжко. Може, зі сном усе минеться. Мусить минутись! Бо іншого виходу зараз не бачить. Те, що запропонував антиквар, настільки божевільне, що навіть думати про це не хочеться. Все мусить минутися мимоволі — так, як і з’явилося.
Знову відчувши запаморочення, заточився, вийнявши з кишень руки. Однак цього разу обіпертись не було об що, тому прихистком став асфальт, який прийняв його в свої мокрі, брудні й тверді обійми. Здерши шкіру на обличчі й руках, якийсь час приходив до тями, водночас з усіх сил притлумлюючи божевільні видіння, що нараз змінювались нападами збудження. Ці неконтрольовані хворобливі ерекції, ствердле начало яких теж із невеликою приємністю впиралось тепер у холодний асфальт, вже неймовірно дратували, проте не міг цього контролювати. Це ж було сильнішим від нього… сильнішим і… Ураз лице гріховно-вродливої жінки наблизилось до нього надто близько і Денис мимоволі відчув себе підлітком, котрий в період гормонального зашкалювання спізнавав нічної осороми. Зате одразу ж настало полегшення, в голові прояснилось. Перевів подих і поволі звівся на ноги.
— Чорт забирай!!! — щосили загорлав, відчуваючи на собі занепокоєно-перелякані погляди поодиноких перехожих, на які, втім, йому було начхати.
Клятий день! Такої ганьби його самолюбство ще не зазнавало! Вона з ним грається, грається ця клята жінка! Стоп. Жінка? Чи статуетка? Хто смикає ті невидимі мотузки, які рухають ним тепер? Чи може, це одне ціле?
Клята чортівня! Однак здається, дещо таки збагнув: хто б чи що б це не було, але воно знайшло його вразливе місце і глузує тепер з нього, от що! Всіх тих, хто мав стосунок до бісової статуетки і постраждав через неї, — антиквар стверджував! — усіх воно «било» по їхніх слабких місцях, по страхах, розпачах чи ж захопленнях. Ну, нічого. Він ще поквитається за це! Обов’язково поквитається, чорт забирай!!!
Денис почовгав далі, вдивляючись у темряву. Раптом, наче прозрівши, спинився. Так!!! Він знає, що має зробити! Знає!!! Здається, мізки його таки прочистились трохи, щоправда, дещо підмочивши при цьому штани, але це деталі. Зараз на це плювати.
Розвернувшись на сто вісімдесят градусів і пришвидшивши ходу, рушив у напрямку Нілиної вулиці. На щастя, це не так далеко звідси, може, вдасться швидко дійти і не простягтися ще раз по асфальту.
Спершу завбачливо подзвонив у двері. Добре, що Ніла йому не відчинила. Так навіть краще. Денис нервово пошкріб брудною рукою зчервонілого лоба. Озирнувшись, дістав з кишені ключ, всадив у шпарину й двічі прокрутив. Відтак відчинив двері й увійшов у квартиру.