Старець спершу здивовано осмикнувся, затим упізнав її.
— Як ви? З вами все гаразд?
— Привіт, Ніло, — якось стримано відповів. — Та все, як завше. Як завше, не хвилюйся…
— Я рада вас бачити! — …живим, — додала уже подумки.
— Що зі мною може трапитися… — все ж відповів на її думки.
До зупинки йшли разом.
— Я шукала вас, куди ви щезли?
— Та нікуди я не щезав, був, де завше… всюди потроху. Так мало бути. Ми повинні були розминутись тоді.
— Невже ми такі безсилі й слабкі? Невже від нас нічого не залежить?!
— Ніло, однозначної відповіді немає ні на що. Звичайно, фатум існує. Те, у що ми віримо, в чому абсолютно впевнені, може вмить виявитись порожнім місцем, а зневір’я — обернутися у найстійкішу віру. Проте ми не такі слабкі, як іноді видається нам у цьому неосяжному Всесвіті, від нас теж багато залежить. Іноді один крок уліво чи вправо, одна хвилина чи навіть доля секунди може закреслити весь, здавалося б, заздалегідь окреслений як фатумом, так і долею, життєвий плин, перевернувши його догори дриґом. Так, все дуже й дуже неоднозначно…
— Як і все у цьому Всесвіті, так?..
— Еге ж, це правда… Мала цікаві подорожі, Ніло?
— Ви знаєте… Ви все-все знаєте! — усміхнулась, затим зітхнула. — Ці подорожі були важкими, насправді, і такими вражаючими, місцями навіть шокуючими… Тепер думаю про те, як же часто ми живемо, занурившись у дріб’язкові клопоти, не замислюючись над чужими життями, навіть над життями своїх рідних. Від цього так сумно… Та ще більш печально виявити, що деякі важливі речі вже неможливо спізнати…
— Для тебе не пізно, Ніло. Ти маєш виняткову можливість пізнавати доволі глибоко не лише себе, а й своїх рідних. У тебе є сакральна сукня… Ти духовно зміцніла, збагативши свою генетичну пам’ять під час цих мандрівок.
— Так. Усе це так… Але все ж багато втрачено, найціннішого вже не повернути…
— Воно є в серці, а це головне, хіба ні? Ти ж відшукала сенс?
— Ви знаєте…
— Еге ж. Знаю…
Ніла раптом схаменулась.
— Статуетка щезла! Моя Геката щезла!!!
— Так, щезла, — Михайло якось дивно примружив очі, щось проскочило в його погляді химерне, й він швидко похилив голову.
— Як же вона могла щезнути?! Де вона тепер?!
— Хтозна…
— Ви ж знаєте! Ви ж усе-все знаєте! Скажіть мені, будь ласка!
Тим часом дійшли до зупинки. Старець дістав із сумки шматки картону, постелив їх на асфальті й поволі сів.
— Холодає… — мовив, провівши поглядом пожовклий листок, що за вітром котився асфальтом.
— Не хочете казати?.. Чому?
— Ніло… — зітхнув. — Навіщо тобі це? Її історія скінчилась, її мандрівка цим світом завершилась. І повір: так ліпше для всіх. Головне — для тебе все лише починається…
Він чекав на неї…
З її появою відчув, як потоки умиротворення лагідно огортають зсередини усе єство. Такого з ним ще не було, бо стосунки з жінками зазвичай вносили в його життя тимчасовий сплеск адреналіну, пристрасть, драйв, хаос — усе що завгодно, та лише не умиротворення.
Для нього це було чимось новим, незвіданим. І це подобалось йому. Ще коли лежав у лікарні й не знав її — вона просто сиділа поруч, тримаючи його руку, — спокій і гармонія поволі, але впевнено проникали в душу. Не розумів, чому і звідки, але відчував, що це щось своє, рідне, яке хочеться оберігати і любити.
Те, що коїться в її житті, тривожило не на жарт. Якби сам не постраждав за загадкових обставин, то навряд би до кінця повірив, що це щось із категорії реального.
За що дівчині це божевілля? Тендітній, слабкій дівчині. Таке несамовите божевілля!
Що тепер з нею там? Там, так далеко від нього! Якби не ці кляті милиці, поїхав би з нею! А так… мусить безпорадно чекати… Телефон її вимкнений, чи що з ним таке! Хоч би все було добре з нею, хоч би…
Посеред болісної лавини терзань у двері подзвонили.
Це ВОНА!!! — стрепенулось усередині.
Похапцем схопив милиці, що лежали поряд, й піднесено пошкутильгав до дверей.
На порозі справді стояла Ніла. Лице мала стомлене і дещо змарніле; цих кілька днів явно на ній позначились…
— Привіт, — все ж усміхнулась.
— Привіт, Ніло! Який же я радий бачити тебе! — вихопилось у нього.
Обійняла й притулилась губами до неголеної щоки. Свій, рідний…