Однією рукою пригорнув до себе тонке тіло дівчини й завмер, всотуючи податливу ніжність. Своя, рідна…
— Нарешті ти прийшла! Я так тебе чекав!
— Знаю. Я теж скучила за тобою, дуже-дуже.
— Усе добре в тебе? Як твоя поїздка?
Пили на кухні чай, ласували одеським «Наполеоном», котрий бабуся дбайливо спекла перед від’їздом дорогої онуки. Ніла розповідала про свої неймовірні пригоди, а Сашко уважно слухав, тримаючи її руку; по тому розповідав він, а слухала вона. Час від часу притуляв долоню дівчини до губ, лоскочучи й електризуючи все її єство, аж до хмільного отуманення…
— Знаєш, давно не мала гарних снів. А сьогодні несподівано наснився. То була веселка — величезна, яскрава, така приголомшлива, що в мене перехопило подих. Починалася просто біля моїх ніг і простягалась аж до горизонту! Це й досі перед моїми очима…
— Схоже, попереду на тебе чекає щось дуже прекрасне…
— На нас чекає…
P.S
...неначе стежку бачу…
...нею підемо з тобою удвох…
…куди веде вона?..
…до широкого шляху…
...звідти пісня лине… чуєш?..
...то Музика серця… Поезія душі…
...теплом віє… відчуваєш?..
...Світло… там вічне Світло і вічне тепло…
...вічний ранок і вічний світанок?..
...промені щастя і сяйво Любові…
…скоріш дай мені руку, ходімо?..
!..
дивились одне на одного й відчували, як та річка, що розлилась у їхніх душах ще тоді, раніше, вихлюпується тепер із берегів…
занурювались у її теплі, ласкаві води все глибше й глибше, міцно тримаючись за руки і поєднавшись у єдину плоть…
сягнули споду — того, потаємного і вічного, до якого вже торкалися ще тоді, раніше…
спізнали такої радості, такої втіхи, що спливати на поверхню не хотілось — було так добре там, на споді, у тих водах… разом…
напувалися тими водами… до сп’яніння, до самозабуття… і зрештою побачили Світло…
знали, що можуть лишитись там назавше… знали, що лишаться… бо виринути вже не зуміють…
Січень 2012 — жовтень 2013