Читать онлайн "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Положий Евгений Викторович - RuLit - Страница 1

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Євген Вікторович Положій

Іловайськ

Розповіді про справжніх людей

Передмова

Наша книга виходить у річницю подій, що відбулися в серпні-вересні 2014 року під час українсько-російської війни на сході України. Один рік – занадто короткий термін, щоб достеменно розібратися в причинах «Іловайського котла» – майже всі люди, що приймали тоді ключові рішення, живі й займають високі посади в армії та уряді, а більша частина інформації, в тому числі, й щодо кількості загиблих, зниклих безвісти та поранених, утаємничена. Тому в романі немає – та й не може бути – прямої відповіді на запитання, хто винен у цій трагедії. Шукати таку відповідь мусять військова прокуратура, слідча комісія Верховної Ради та історики-документалісти.

Однак 365 днів достатньо для того, щоб записати та переказати історії солдат і офіцерів, що вижили в «Іловайському котлі». Деякі з цих історій читач легко впізнає – вони звучали в медіа. Та ще більше страшних та героїчних історій не потрапили ані в медіа, ані в книгу – трагедію і біль тих днів неможливо вмістити в жоден роман.

Книжка писалася двома мовами, українською та російською, в залежності від того, на історію якого бійця спирався автор, створюючи ту чи іншу главу. Якщо респондент говорив українською мовою – глава створювалася українською, якщо респондент говорив російською – то російською. Глави, написані російською, перекладалися українською і, відповідно, навпаки. Таким чином, вийшло дві рівноцінні авторські версії роману: українська та російська.

«Іловайськ» – художній текст, роман, побудований на реальних подіях, у якому серед героїв, що мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі. І якщо учасники тих подій знайдуть у тексті деякі невідповідності зі своїми спогадами, ми просимо взяти до уваги, що це – не документальна повість, хоча автор і намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бійці добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», 39-го («Дніпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону.

Без них ця книжка ніколи б не відбулася. Вони та їхні подвиги – і є ця книга. Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо її бійцям, полеглим в «Іловайському котлі».

Подяки

– бійцям добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го, 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдатам та офіцерам 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонникам Сумського пересувного загону;

– рідним та близьким загиблих та зниклих безвісти, які знайшли в собі сили говорити та згадувати;

– людям, які допомагали збирати інформацію та шукати учасників подій: Андрію Букіну, Надійці Вовк, Тетяні Голуб, Максу Гусєву, Юрію Коваленку, Юлії Левківській, Володимиру Пошві, Тетяні Рєпіній, Олексію Сікорському, Валентину Терлецькому, Олександру Чижу, Юлії Чешці, Олексію Шухардіну;

– моїм колегам-журналістам, чиї тексти та відео допомагали зрозуміти сутність подій: Юрію Бутусову, Єгору Воробйову, Марині Данилюк-Єрмолаєвій, Олегу Зайченку, Інні Золотухіній, Соні Кошкіній, Максу Левіну, Ростиславу Шапошникову, Артему Чапаю й багатьом іншим;

– Юрію П’ятаченку, який зробив притомною українську частину тексту;

– моїй дружині Анні, яка, допомагаючи з перекладами, встигала виховувати двох маленький дітей і народити під час роботи над текстом третього.

* * *

Матір Божа поперед,

Синку Божий позаду,

Янголи по сторонам,

Що буде мені, то й буде вам.

Коли прощаєтесь, обійми мусять бути міцними. Тоді ви ніби-то залишаєтесь поруч із близькою людиною. Вона збереже на своєму тілі відбиток вашого тіла так надовго, наскільки здатна вас пам’ятати – так, буцімто ви нікуди і не йшли. Ліпше за всіх це розуміють пристрасно закохані жінки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щільніше. Матерям міцні обійми необов’язкові, відбитки тіл їхніх дітей назавжди закарбовані всередині кожної. Вони носять своїх дітей у собі все життя. Батькам цього ніколи не зрозуміти. Те, чого так часто не вистачає синам, – це міцних чоловічих обіймів своїх батьків на прощання.

Коли прощаєшся, Грегу

Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапір опускали в рідину тремтячою невпевненою рукою, і фотограф-аматор боявся, що пінцет вислизне і цінний знімок розчиниться назавжди. Грег розумів, що зображення не може водночас і з’являтися, і зникати, але саме зараз так і відбувалося. Крізь туман у голові й гуркіт двигуна вантажівки він намагався зосередитись і згадати, де він міг бачити цю картинку раніше: мама у святковій красивій сукні, він – ще підліток років одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах і світлій сорочці з коротким рукавом, і батько, на обличчі якого камера зафіксувала безтурботну посмішку, яку вони зазвичай так рідко бачили. На місці фігури батька контуром чорнів негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посміхався, але за яких обставин зроблений знімок, випало з пам’яті. Дуже хотілося пити, і він подумав, що якби той чоловік, який всю дорогу поправляє йому бинти, дав хоча б кілька крапель води або просто змочив губи, то він би згадав. Йому захотілося облизати губи, але язик наче збільшився вдвічі й не хотів слухатися. Чиїсь пальці, що смерділи соляркою та порохом, уклали під язика, наче пігулку від спраги, шматок пожованої вологої марлі. Вантажівка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здається, помер ще один важкопоранений боєць, і Грег крізь пелену знеболювального почув чужі незадоволені голоси. Він мріяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузові підкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопці лежали майже один на одному, і ті, хто ще не втратив свідомість, міцно трималися за борти та за своїх напівживих товаришів. Грегові захотілося відкрити очі, щоб подивитись, що там відбувається і хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, і вантажівка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася і поїхала, набираючи швидкість. Першим зник негатив, що сховав у собі усмішку батька, потім зникла мамина сукня і сама мама – Грег хапався подумки за її зображення з останніх сил, але мама вислизнула, зникла зі свідомості, як і хвалькуватий підліток поруч. Вантажівку підкинуло на ямі, і по білому прямокутнику фотопаперу пішли дрібні брижі, перетворюючись на хвилі, кожна з яких била по півкулях мозку, спричиняючи нестерпний біль. Біль – більше Грег нічого не знав.

     

 

2011 - 2018