Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:
— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?
— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.
Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.
— Доне, ти робиш усе помiрковано?
— Iнодi.
— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?
— Запитання поставив ти.
— Так. Ти маєш вiдповiдь?
— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.
Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.
— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.
— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.
— I фiльм був твоєю вiдповiддю?
— Так.
— Ну й ну.
— Ти не розумiєш, — мовив вiн.
— Нi.
— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?
— Та звiсно. — Я починав розумiти його.
— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?
— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.
— Забава. Правильно. Це перше.
— Може бути й щось пiзнавальне.
— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.
— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.
— Та сама забава. Перше.
— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.
— Пiзнання. Друге.
— Втеча вiд нудьги…
— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.
— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.
— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.
— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?
— Правда.
— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?
— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.
— Але чому?
— Тобi подобаються фiльми жахiв?
— Нi.
— Ти їх коли-небудь бачив?
— Нi.
— Але ж дехто витрачає чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? — Вiдповiдь на це запитання вiн залишив менi.
— Так.
— Тебе нiхто не примушує дивитись їхнi фiльми, їх нiхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».
— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
— Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга є неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для них мiркувань тiшаться своєю вiрою в те, що у своїх власних фiльмах вони безпораднi? Нi, не повiриш.
— Нi, не повiрю, — погодився я.
— Доки ти цього не зрозумiєш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр — бути нещасними, i так воно й має бути, Рiчарде!
— Гм.
— Ми — iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми — отрута всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той, що його викликають iлюзiї на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажаємо. Ми можемо повiрити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає вiд щасливої до лихої долi.
— У багатьох життях? — запитав я.
— Скiльки фiльмiв ти бачив?
— О-о…
— Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе, що має час i простiр, — все це кiно i все це iлюзiя, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими iлюзiями, хiба не так?
— Доне, як далеко сягає ця тема кiно?
— Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше — це залежить вiд того, який з їхнiх фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на рiзних екранах. Ми купуємо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з’явитися на цiй планетi чи в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.