— А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i часi?
— А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?
— Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?
— Маєш рацiю, — погодився вiн, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволi примiтивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з iлюзiєю, навiть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали свiтло.
— Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Доне?
— Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Рiчарде?
— Ми самi, — сказав я.
— Хто в них грає?
— Ми самi.
— Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв, розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто має право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фiльм знов i знов?
— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?
— З тебе досить такої свободи? — запитав вiн.
— Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого термiну?
— Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить великої рiзницi. А що таке проекцiйний апарат?
— Мозок, — вiдповiв я. — Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.
— Що таке фiльм? — поцiкавився вiн.
— Ось ти й спiймав мене.
— Усе, що ми згоднi впустити до власної уяви?
— Може, й так, Доне.
— Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, — сказав вiн, — i все там буде й завершеним, i достатнiм — початок, середина, кiнець, — усе воно є там цiєї ж таки митi, тiєї ж таки мiльйонної частки секунди. Фiльм iснує поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти знаєш, що таке кiно, то загалом тобi вiдомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з’явитися переможцi й переможенi, i любовi, i катастрофи — все там. Але щоб той фiльм тебе захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь об’єктив… Будь-яка iлюзiя потребує простору i часу для свого здiйснення. Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в крiслi й забуваєш, що дiється поза стiнами кiнотеатру, i для тебе починається кiно.
— I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатної пасти?
— Нi, кров справжня, — вiдказав Дон. — Але задля бiльшого впливу на наше реальне життя, це може бути i томатна паста…
— I реальнiсть?
— Реальнiсть є свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку роль грає її дитя в своїх iграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навiть не знає про нашi iлюзiї та iгри. Воно знає тiльки себе, а нас сприймає у своїй подобi, досконалiй i довершенiй.
— Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про нудьгу…
— Поглянь на небо, — запропонував вiн, i це була така швидка й раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали розiрванi пiр’їстi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив їхнi окрайки.
— Гарне небо, — зауважив я.
— Досконале небо?
— Атож, Доне, небо завжди досконале.
— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiнюється?
— Отакий я розумник! Правда!
— I море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змiнюється, — правив Дон. — Якщо досконалiсть є застiй, тодi небо — це просто болото! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.
— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.
— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на iснуваннi в часi. Не спиняючись, я обернувся до нього.
— Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?
— О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? — сказав вiн. — А ти?
— Чому все, що я кажу, хибне?
— А чи все, що ти кажеш, хибне?
— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.
— Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? — запитав вiн.
— Нерухомим майном чи страхуванням.
— За нерухомiстю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.
— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Анi минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й наступного тижня, га?
— Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере ажстiлькичасуЯ обережно поглянув на нього, та вiн не посмiхався.