Важливо не перебільшувати застосовність теорії природного добору та розуміти її межі. Добір не вимагає, щоб особини на когнітивному рівні розуміли, що саме корисно для їхніх генів. Лише в ХХ столітті це розуміння досягло когнітивного рівня, хоч однаково обмежується невеликою групою науковців. Природному добору достатньо, щоб особини керувалися простими практичними правилами, які на практиці сприяють поширенню генів, котрі їх програмують. У силу своєї природи прості практичні правила інколи дають збій. Якщо в мозок птаха закладено правило: «Доглядай за дрібними пискливими істотами в твоєму гнізді й наповнюй їжею їхні червоні пельки», — зазвичай воно сприяє збереженню генів, які програмують це правило, бо пискливі, ненажерливі істоти в гнізді дорослого птаха в більшості випадків — його виводок. Але це правило дає збій, якщо в гніздо якимось чином потрапляє дитинча іншого птаха, чим активно користуються зозулі. Чи може бути, що наші пориви в дусі доброго самарянина — це збої в застосуванні правила, аналогічні промахам батьківського інстинкту очеретянки, яка доводить себе до виснаження, висиджуючи молоде зозуленя? Ще ближча аналогія — прагнення людей усиновити дитину. Тут покваплюся пояснити, що слово «збій» уживається винятково в строго еволюціоністському сенсі. Воно не містить у собі нічого принизливого чи применшувального.
Ідея «промаху», або «побічного продукту», яку я обстоюю, полягає в такому. У прадавні часи, коли ми жили невеликими, стійкими ватагами на кшталт бабуїнів, природний добір заклав у наш мозок альтруїстичний потяг поруч зі статевою хіттю, бажанням вгамувати голод, недовірою до чужинців і так далі. Високоосвічена пара, почитавши Дарвіна, дізнається, що першопричина їхнього сексуального потягу — розмноження. Вони добре знають, що жінка не завагітніє, бо вживає протизаплідний засіб. Але від усього цього знання їхнє сексуальне бажання анітрохи не ослабне. Сексуальне бажання — це сексуальне бажання, і нічого з ним не вдієш, бо його влада над психікою індивіда незалежна від дарвіністської першопричини, яка покликала його до життя. Це сильний потяг, який існує незалежно від своєї першопричини.
Гадаю, те саме можна сказати про потяг до доброти — альтруїзму, щедрості, співпереживання, співчуття. У прадавні часи ми могли проявляти альтруїзм тільки до близьких родичів та потенційних відплатників, бо жили невеликими ватагами. У наш час це обмеження відпало, але практичне правило, яким керувалася альтруїстична поведінка, залишилося чинним. А чому йому зникати? Усе так само, як зі статевою хіттю. Ми з однаковою готовністю співчуваємо бідоласі, якого спіткало нещастя (хай він не споріднений із нами й не зможе відповісти добром на добро), і відчуваємо хіть до представника протилежної статі (котрий може виявитися безплідним і не здатним до розмноження). В обох випадках це осічки, дарвіністські промахи — але які прекрасні, дорогі нам промахи.
Будь ласка, навіть на мить не подумайте, що запропонована дарвінізація якимось чином применшує або знецінює шляхетні пориви співчуття й великодушності. Або сексуальний потяг. Сексуальний потяг, проведений лабіринтами мовної культури, дарує нам високу поезію та драму: любовні вірші Джона Донна або «Ромео і Джульєтту». Певна річ, те саме відбувається, коли хибний напрямок задається нашій схильності співчувати родичам і потенційним відплатникам. Якщо піднятися над контекстом, то милосердя до боржника десь так само розходиться із законами еволюції, як усиновлення чужої дитини: