Кантівський імператив добре спрацьовує щодо правди та деяких інших випадків. Проте його не так просто поширити на моральність загалом. Хай там що думав Кант, складається враження, що мій уявний апологет мав рацію, стверджуючи, що абсолютистські моральні норми в більшості випадків мають релігійне походження. Чи завжди аморально на прохання смертельно хворого пацієнта переривати його життя, щоб полегшити його страждання? Чи завжди неправильно кохатися з представником своєї статі? Чи завжди аморально вбивати ембріон? Є люди, які так і вважають, стоячи на абсолютних, непорушних позиціях. Вони не допускають жодних обговорень і аргументів. Усі, хто не згоден, заслуговують на кулю в лоб — звісно, метафоричну, а не справжню, хоч у випадку деяких лікарів, які робили аборти в американських клініках, цю фразу було витлумачено дослівно (див. наступний розділ). Але на щастя, моральні норми не обов’язково мають бути абсолютними.
Філософи-моралісти добре знаються на тому, як люди розуміють добро і зло. Як лаконічно заявив Роберт Гайнд, їхня спільна теза полягає в тому, що «навіть якщо моральні приписи не створюються розумом, вони повинні мати розумне обґрунтування»89. Філософів-моралістів ділять на багато різних груп, але в сучасній термінології найважливішим є поділ на деонтологістів (до яких, серед інших, належить Кант) та консеквенціалістів (до яких належать «утилітаристи» на кшталт Джеремі Бентама (1748—1832)). Деонтологія — це просто розумна назва позиції, згідно з якою моральність полягає в дотриманні правил. У дослівному перекладі зі старогрецької це слово означає «наука про те, що зв’язує». Вона не зовсім тотожна моральному абсолютизму, але в книзі, присвяченій релігії, немає сенсу проводити тонке розрізнення між ними двома. Абсолютисти переконані, що існують абсолютні еталони добра і зла. Це імперативи, правильність яких жодним чином не пов’язана з їхніми наслідками. Натомість консеквенціалісти займають прагматичну позицію, вважаючи, що моральність будь-якого вчинку повинна вимірюватися за його наслідками. Одна з версій консеквенціалізму називається утилітаризмом. Це філософський напрямок, пов’язаний з іменами Джеремі Бентама, його друга Джеймса Мілла (1773—1836) та сина останнього — Джона Стюарта Мілла (1806—1873). Утилітаризм часто узагальнюють досадливо неповною фразою Бентама: «Метою моралі та закону має бути найбільше щастя найбільшої кількості людей».
Не завжди моральний абсолютизм виводять із релігії. Проте обґрунтувати абсолютистські моральні норми без звернення до релігії надзвичайно важко. Єдиним її конкурентом у цьому питанні може бути хіба що патріотизм, особливо під час війни. Влучно сказав знаменитий іспанський кінорежисер Луїс Бунюель: «Бог і Вітчизна — неперевершений тандем; вони б’ють усі можливі рекорди з утисків та кровопролиття». Набираючи на війну новобранців, військові офіцери активно надуживають патріотичними почуттями своїх жертв. Під час Першої світової війни жінки вручали молодим чоловікам, які ходили в цивільному одязі, білі пера:
Ой, не хочемо втрати, та тобі час іти,
Королю і Вітчизні повертати борги.
Тоді зневажали людей, які з ідейних міркувань відмовлялися вступати до лав армії, навіть відмовників у ворожому таборі, бо патріотизм вважався абсолютною чеснотою. Важко бути більш абсолютним за кадрових солдатів, гасло яких — «За Вітчизну, правý чи неправý!» Це гасло зобов’язує їх убивати будь-кого, на кого вкажуть пальцем і назвуть ворогом політики завтрашнього дня. Можливі наслідки враховуються, коли ухвалюється рішення оголосити війну. Проте, коли її оголошено, починає діяти абсолютистський патріотизм, з яким за категоричністю та впливом зрівнятися може хіба тільки релігія. Якщо якийсь бідолаха-солдат дозволить собі задуматися про наслідки скоєного й переконає себе не заходити настільки далеко, найпевніше він опиниться перед військовим трибуналом, де отримає смертний вирок.