Лотів дядько Авраам вважається засновником усіх трьох «великих» монотеїстичних релігій. У своєму патріархальному статусі він поступається хіба що Богові як взірцеві для наслідування. Але чи захотів би наслідувати його поведінку сучасний мораліст? На ранньому етапі свого довгого життя Авраам подався до Єгипту з дружиною Сарою, щоб пересидіти голод. Розуміючи, що єгиптяни можуть зажадати його вродливої дружини, а отже, замахнутися на його життя як її чоловіка, Авраам вирішив видати її за свою сестру. У цій ролі вона опинилася в гаремі фараона, а Авраам отримав за неї від фараона великі багатства. Та Богові не припала до вподоби така взаємовигідна оборудка, тож він наслав на фараона та його дім страшні хвороби (цікаво, чому не на Авраама?). Фараон, ясна річ, образився на Авраама, що той облудно видав Сару за свою сестру, повернув її назад чоловікові й виставив обох з Єгипту (Буття 12:18—19). Неймовірно, але ця сама парочка згодом ще раз спробувала провернути цей самий трюк, але вже з Авімелехом, правителем Ґерара. Авраам і його схилив узяти Сару за дружину, облудно видавши її за свою сестру (Буття 20:2—5). Правитель також обурився цим учинком, майже дослівно повторивши слова фараона. Важко не поспівчувати їм обом. Хіба повторюваність історій зайвий раз не свідчить про ненадійність тексту?
Але ці непорядні вчинки Авраама лише квіточки порівняно з ягідками, які знаходимо в ганебній оповіді про принесення ним у жертву свого сина Ісака (у мусульманських священних текстах та сама історія розповідається про іншого Авраамового сина — Ізмаїла). Бог наказав Авраамові здійснити цілопалення свого довгоочікуваного сина. Авраам збудував жертівник, розклав дрова, а поверх них поклав зв’язаного Ісака. Він уже здійняв ножа над сином, коли в останню драматичну мить з’явився ангел, який повідомив про зміну плану: Бог просто пожартував, «спокушаючи» Авраама та перевіряючи силу його віри. Сучасні моралісти уявити не можуть, як дитина змогла б оправитися від такої психологічної травми. За мірками сучасної моралі, ця потворна історія втілює відразу кілька грубих порушень: жорстоке поводження з дитиною, знущання з підлеглих та перший документально зафіксований випадок виправдання, яке раз у раз звучало з вуст підсудних на Нюрнберзькому процесі: «Я просто виконував накази». Але попри все ця легенда лежить в основі всіх трьох монотеїстичних релігій.
І знов сучасні богослови запротестують, що історію про жертвопринесення Ісака Авраамом не слід тлумачити дослівно. Належна відповідь на це спростування містить два аспекти. По-перше, абсолютна більшість людей навіть у наш час сприймають священні тексти як дослівні перекази фактів, а деякі з цих людей володіють значною політичною владою над іншими, зокрема в Сполучених Штатах та ісламському світі. По-друге, якщо це не дослівний переказ фактів, то як розуміти цю історію? Як алегорію? Але алегорію на що? Явно ж не на щось, гідне похвали. Чи це моральний урок? Але які моральні висновки можна винести з цієї жахливої історії? Не забуваймо, що зараз я лише намагаюся показати, що наші моральні установки насправді не взяті з Біблії. А якщо й узяті, то ми зі священних текстів обрали лише схвальне, відкинувши все мерзенне. Але така вибірковість передбачає якийсь незалежний критерій, на основі якого можна моральні елементи відділити від аморальних, — критерій, який може походити будь-звідки, але не з самого Святого Письма, і який має бути притаманним усім нам, незалежно від набожності.
Захисники релігії намагаються зберегти Богові обличчя в цій гіркій історії. Хіба Бог не вчинив добросердно, в останню мить урятувавши Ісакове життя? Якщо комусь із моїх читачів здасться переконливою ця цинічна відмовка (хоч у таке мені важко віриться), ось вам ще одна історія про людське жертвопринесення, яка закінчилася менш щасливо. У Книзі Суддів (розділ 11) розповідається про військового ватажка Їфтаха, котрий склав обітницю перед Богом, що якщо Бог дарує йому перемогу над аммонітянами, то він неодмінно принесе йому в цілопалення те, що «вийде з дверей мого дому навпроти мене, коли я вертатимусь з миром». Їфтах таки розтрощив аммонітян (побивши «їх дуже великою поразкою», що дуже в дусі всієї Книги Суддів) і повернувся додому з перемогою. Досить очікувано, що вітати його з поверненням вийшла (з бубнами та з танцями) його єдина дитина — дочка, котра і стала першою живою істотою, котра переступила поріг. Їфтах, ясна річ, рвав на собі одяг, але що ж тут удієш, адже Бог, безумовно, очікував на обіцяне цілопалення. З огляду на це дочка дуже сумирно погодилася бути принесеною в жертву. Єдине, що вона попросила в батька, — відпустити її в гори на два місяці, щоб оплакати своє дівування. У кінці відведеного періоду вона покірно повернулася, а Їфтах зготував її для Бога. У цьому випадку Бог не визнав за потрібне втрутитися.