У цьому підрозділі я не прагнув переконати читачів, що нам не слід виводити засади нашої моралі зі Святого Письма (хоч такої думки я насправді дотримуюся). Моя мета була скромніша — показати, що ми (зокрема й більшість послідовників релігії) на практиці не керуємося моральними засадами, які походять із Письма. Якби ми ним керувалися, тоді б суворо дотримувалися шабату й страчували усіх, хто від цього ухиляється. Ми б забивали камінням на смерть будь-яку наречену, яка не може довести своєї незайманості або не вдовольнила нареченого. Ми б страчували неслухняних дітей. Ми б… постривайте. Може, я упереджено аналізую Біблію? Добрих християн мав обурити цей підрозділ, адже всім відомо, що Старий Заповіт досить бридкий. Натомість усі його моральні недоліки виправлено в Новому Заповіті Ісуса Христа. Хіба не так?
Так, ніхто не заперечуватиме, що з морального погляду Ісус — це величезний крок уперед порівняно з жорстокою почварою Старого Заповіту. Якщо така особа справді існувала, то вона (або той, хто вклав у її уста всі сентенції) безперечно була одним із великих моральних новаторів в історії. Його Нагірна проповідь значно випередила час. Його настанова «підстав другу щоку» на дві тисячі років випередила Ґанді та Мартіна Лютера Кінга. Я не просто так колись написав статтю під назвою «Атеїсти за Ісуса» (а пізніше зрадів, отримавши в подарунок футболку з цим написом)94.
Але моральна вищість Ісуса якраз підтверджує мою тезу. Його не вдовольняли священні книги, на яких він був вихований, як основа моральної поведінки. Він неприховано відступав від їхніх вимог, коли, наприклад, нехтував лиховісними погрозами щодо порушення шабату. Його вислів: «Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи», — став народною мудрістю. Тож головна теза цього розділу книги така: ми не виводимо (і не повинні виводити) основи нашої моралі зі Святого Письма, а Ісус першим показав нам, що цього робити не слід.
Слід визнати, що родинні цінності Ісуса не викличуть схвалення у нас із вами. Він був різким, навіть безцеремонним у ставленні до своєї матері й заохочував учнів покидати родини, щоб ходити за ним: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм!» Американська комедіантка Джулія Свіні з подивом прокоментувала цю вимогу у своїй виставі «Відпустити Бога»95: «Хіба не цього самого вимагають секти? Підбивають вас зректися родини, щоб легше було насадити свої погляди?»96
Навіть цураючись родинних цінностей, Ісус своїм етичним ученням, принаймні порівняно з етичним жахіттям Старого Заповіту, заслуговує на похвалу. Утім, у Новому Заповіті також знаходимо багато повчань, до яких не слід дослухатися порядній людині. Особливо це стосується центрального поняття християнства — «спокути» за «первородний гріх». На цьому вченні базується ідейний задум Нового Заповіту, і воно так само огидне в моральному плані, як історія про Авраама, котрий вирішив зготувати шашлик з Ісака. Між цими двома історіями є подібності, зауважені Ґезою Вермешем у книзі «Мінливі лики Ісуса». Власне сам первородний гріх описано в старозаповітному міфі про Адама та Єву. Вони скуштували забороненого плоду — це й був увесь їхній дрібний прогріх, який заслуговує, здавалося б, невеликої догани. Але через символічну природу з’їденого плоду (це було знання про добро і зло, яке на практиці означало пізнання їхньої наготи) їхнє легковажне полювання на чужі яблука зробило цю пару батьком і матір’ю всіх гріхів53. Адама, Єву та всіх їхніх нащадків було назавжди вигнано з еденського раю, позбавлено дару вічного життя та приречено на терпіння та муки: Адама — від тяжкої праці на землі, а Єву — від пологів.
Поки що все досить мстиво — цілком у дусі Старого Заповіту. Новий Заповіт додає до цього ще одну несправедливість, яка увінчується новим прикладом садомазохізму, із порочністю якого мало що може зрівнятися навіть у Старому Заповіті. Якщо задуматися, то досить промовисто, що релігія своїм священним символом обрала інструмент тортури та страти, який віряни повинні носити на шиї. Не дарма Лені Брюс уїдливо пожартував: «Якби Ісуса вбили двадцять років тому, то католицькі діти носили б на шиї мініатюрні електричні стільці замість хрестів». Проте богословські ідеї та теорія покарання, яка лежить в основі цієї традиції, ще гірші. Вважається, що гріх Адама і Єви передавався у спадок по чоловічій лінії, тобто разом із сÍм’ям, як стверджував Августин. Що це за етична філософія, яка прирікає кожну ще не народжену дитину успадкувати осудливий гріх далекого пращура? До речі, саме Августин, який справедливо вважав себе авторитетом у питаннях гріха, створив термін «первородний гріх». Доти його називали «прабатьківським гріхом». Для мене богословські роздуми й полемічні заяви Августина втілюють нездорову перейнятість ранньохристиянських богословів темою гріха. Вони могли б зайнятися чимось іншим, скажімо, присвячувати свої писання та проповіді величі неба, всіяного зорями, чи гір і зелених лісів, морів і світанків, наповнених пташиним співом. Час від часу вони згадували й про це, але в центрі їхньої уваги — гріх, гріх, гріх, гріх, гріх, гріх і ще раз гріх. Що за огидна дріб’язкова тема, котра раптом стала справою всього життя? У своєму «Посланні до християнської нації» Сем Гарріс із нищівною уїдливістю зауважив: «Схоже, вас у житті найбільше турбує, що Творець світу образиться на вчинки людей, скоєні без одягу. Це ваше святенництво з дня на день лише повнить чашу людських злигоднів».