А тепер перейдімо до садомазохізму. Бог втілив себе в образ чоловіка — Ісуса, — щоб той зазнав тяжких мук і страти для спокути гріха, успадкованого від Адама. Відтоді як святий Павло висловив цю осоружну ідею, Ісусові стали поклонятися як відкупителю всіх наших гріхів. І не тільки від колишнього Адамового гріха, а й від усіх гріхів, які люди можуть скоїти або не скоїти в майбутньому!
У контексті цієї історії напрошується один додатковий коментар, який спадав на думку багатьом людям, зокрема Роберту Ґрейвсу в епічному романі «Цар Ісус»: що бідолашний Юда Іскаріот був несправедливо скривджений історією, адже його «зрада» була неодмінною частиною божественного задуму. Те саме можна сказати про гаданих убивць Ісуса. Якщо Ісус хотів, щоб його зрадили, а потім жорстоко вбили, аби в такий спосіб відкупити наші гріхи, чи справедливо тоді з боку тих, хто вважає себе відкупленим, уже багато віків звалювати вину на Юду та євреїв? Я вже згадував довгий список неканонічний євангелій. Нещодавно було перекладено одне з них — рукопис, який вважається втраченим Євангелієм від Юди, котрий від часу публікації став об’єктом громадського інтересу97. Обставини його відкриття до кінця не з’ясовані, але найпевніше, що його знайшли у Єгипті десь у 1960—1970-ті роки. Текст написаний коптською мовою на 62 папірусних сторінках, які радіовуглецевий аналіз датував приблизно 300 роком н. е., але напевно, він базується на давнішому грецькому рукописі. Хай там хто його автор, євангеліє оповідає події з погляду Юди Іскаріота, котрий зрадив Ісуса тільки тому, що Ісус сам намовив його взяти на себе цю роль. Зрада була частиною плану, який вимагав, щоб Ісуса розіп’яли для відкуплення гріхів людства. Цей обурливий задум лише обтяжує неприємне відчуття, що Юду безпідставно паплюжили всі ці віки.
Я назвав спокутування — вузлове поняття християнства — порочною, садомазохістською й осоружною ідеєю. Її слід було давно відкинути як повну маячню, але нашу об’єктивність засліплювало її повсюдне визнання. Якщо Бог хотів пробачити нам наші гріхи, чому б просто про них не забути, без усіх цих тортур і страт, через які, до речі, далекі майбутні покоління євреїв було приречено на погроми й гоніння за «христовбивство»: невже й цей спадковий гріх передається через сÍм’я?
Як переконливо показав дослідник юдаїки Ґеза Вермеш, апостол Павло глибоко вірив у давньоюдейське богословське правило, згідно з яким відпущення гріхів без кровопролиття не буває98. Він про це прямим текстом заявив у Посланні до євреїв (9:22). У наш час прогресивним філософам-моралістам важко захистити будь-яку теорію відплати через покарання, а тим паче теорію жертовного цапа — покарання невинної людини з метою відпущення гріхів винних. Хай там як, не можу не поцікавитися, кого Бог намагався вразити? Мабуть, самого себе — одночасно суддю, присяжного й підсудного на цьому процесі. І на завершення, Адам — гаданий винуватець первородного гріха — насправді ніколи не існував. Незручний факт, за незнання якого можна вибачити Павла, але не Бога-всезнавця (та Ісуса, якщо ви вірите, що він був Богом), який повністю підриває основи всієї цієї плутаної й огидної теорії. Ой, нам же кажуть, що оповідь про Адама та Єву лише символічна, хіба ні? Символічна? То виходить, що для того, аби вразити самого себе, Ісус влаштував собі тортури та страту, щоб замість інших відбути покарання за символічний гріх, скоєний індивідом, який не існував? Як я й говорив, маячня, та ще й огидна у своїй паскудності.