Томас Генрі Гакслі — просвічений і передовий ліберал за мірками свого часу. Але його часи відрізнялися від наших, тож у його спадку під 1871 роком можна знайти таке:
Жодній розумній людині, обізнаній із фактажем, не спаде на думку, що пересічний негр може зрівнятися, а тим паче перевершити білого чоловіка. З огляду на це неможливо повірити, що цей наш родич із масивною щелепою, навіть якщо усунути всі перешкоди з його шляху й створити чесні умови для змагання без жодних стартових переваг, зможе успішно конкурувати зі своїм суперником, у якого більший мозок та менша щелепа, якщо змагатися доведеться думками, а не зубами. Висо`ти цивілізації, поза сумнівом, будуть недосяжними для наших темних братів104.
Серед високопрофесійних істориків не заведено судити заяви діячів минулих епох із позиції моральних норм нашого часу. Скажімо, Авраам Лінкольн, як і Гакслі, значно випереджав свій час, але його погляди в расових питаннях для нас звучатимуть відстало. Ось що він сказав під час передвиборчих дебатів 1858 року зі Стівеном Дугласом:
У такому разі скажу, що я ніколи не підтримував і не підтримую ідею соціально-політичної рівності білої та чорної рас; що я не підтримував і не підтримую ідею, щоб негри голосували на виборах і засідали в судах, допускалися до державних посад або одружувалися з білими; а на додаток до цього скажу, що між білою та чорною расами існує фізична відмінність, яка назавжди робить неможливим їх співжиття на засадах соціально-політичної рівності. А позаяк таке співжиття між ними неможливе, хтось із них повинен займати вищу, а хтось — нижчу позицію. Я, як і будь-який інший чоловік, схиляюся до думки, що вищу позицію повинна займати біла раса105.
Якби Гакслі й Лінкольн народилися та здобули освіту в наш час, їх би, як і всіх нас, пересіпувало від вікторіанських поглядів та єлейних голосків, що лунають у наведених вище цитатах. Я процитував їх тільки для того, щоб показати, як сильно може змінюватися дух часу. І якщо таке могли дозволити собі сказати Гакслі — один із найвидатніших вільнодумців свого часу — та Лінкольн, котрий дав свободу рабам, лише уявіть, що діялося в головах пересічних людей вікторіанської доби. А якщо копати ще глибше, в ХVІІІ століття, то добре відомо, що такі видатні світочі Просвітництва, як Вашингтон, Джеферсон та інші, тримали рабів. Дух часу не стоїть на місці; він настільки невблаганно змінюється, що ми часом приймаємо його конкретний стан за даність, забуваючи, що його мінливість — не менш важлива характеристика, ніж його поточний стан.
Прикладів можна наводити багато. Коли моряки вперше висадилися на маврикійський берег і побачили там сумирних дронтів, вони не вигадали нічого кращого, як перебити нещасних тварин палицями. Морякам не потрібна була їжа (м’ясо дронтів вони описали як неприємне на смак). Мабуть, забивати беззахисних, ручних нелетючих птахів палицями по голові було для них розвагою, яка просто дозволяла збувати час. У наш час таку поведінку годі й уявити, а вимирання сучасних аналогів дронта — хай через випадковість чи в результаті цілеспрямованого винищення людьми — розглядається як велика трагедія.
Такого роду трагедією за мірками сучасного культурного клімату було нещодавнє вимирання тилацина, або сумчастого вовка. За голови цих тварин, які в наш час стали символом сумної долі видів, винищених людьми, ще до 1909 року пропонували винагороду. У романах вікторіанської доби, в яких розповідалося про Африку, «слон», «лев» і «антилопа» (зверніть увагу на промовисте використання однини) — це «дичина», в яку, як і будь-яку інші дичину, належить не задумуючись стріляти. І не заради їжі. Не для самозахисту. Зі «спортивного інтересу». Але на сьогодні цей дух часу відійшов у минуле. Так, можна знайти заможних «спортсменів», які, комфортно розсівшись у своїх лендроверах, стріляють у диких тварин Африки, а потім забирають додому трофеї — опудала голів забитих звірів. Але їм доводиться прощатися з дуже великими сумами грошей за таке та ще й накликати на себе всезагальну зневагу. Захист дикої природи та довкілля загалом стали загальноприйнятими цінностями, моральний статус яких такий самий, як колись був у дотримання шабату та відмови від ідолів.
Бурхливі 60-ті роки ХХ століття знамениті своєю ліберальною атмосферою. Але навіть на початку цього десятиліття з уст прокурора, який на судовому засіданні виступав з обвинуваченням роману «Коханець леді Чатерлей» у порушенні правил пристойності, можна було почути таке питання, звернене до присяжних: «Чи дозволили б ви своїм юним синам і юним дочкам, адже дівчатка також уміють читати, як і хлопці (хоч вірте, хоч ні, але він справді так сказав!) прочитати цю книжку? Чи хотіли б ви, щоб ця книжка лежала у вас удома на полиці? Чи хотіли б ви, щоб її прочитала ваша дружина чи служниця?» Останнє риторичне питання особливо яскраво демонструє, наскільки стрімко може змінюватися дух часу.