Не можна відкидати можливості, що, попри всі його слова та заяви соратників, Гітлер у Бога не вірив, а просто цинічно експлуатував релігійні погляди своєї аудиторії. Тобто був одностайним із Наполеоном у тому, що «релігія — чудовий засіб, щоб тримати простолюд у покорі», або з Сенекою у тому, що «простолюд вважає релігію правдивою, мудреці — брехливою, а правителі — корисною». Ніхто не заперечить, що Гітлер був здатний на таке лицемірство. Якщо в цьому й полягав його мотив удавати набожність, то він нам нагадує про одну важливу річ: свої звірства Гітлер не здійснював власноруч. Ці жахливі вчинки були реалізовані солдатами й офіцерами, серед яких, поза сумнівом, переважали християни. Ба саме християнською вірою німецького народу пояснюється гіпотеза, яку ми щойно висловили — гіпотеза про нещирість релігійних зізнань Гітлера! З іншого боку, Гітлер міг вважати за потрібне виказувати ознаки приязні до християнства, щоб заручитися підтримкою, яку надавала йому церква. Ця підтримка мала різні прояви, зокрема послідовне небажання папи Пія ХІІ виступити проти нацизму, яке створює значні незручності церкві в наш час. Таким чином, зізнаючись у своїй прихильності до християнства, Гітлер або говорив щиро або прикидався, щоб заручитися схваленням і підтримкою з боку німецьких християн та католицької церкви (і це йому вдалося). Хай який із цих варіантів відповідає істині, в обох випадках злочини гітлерівського режиму не випливають з атеїстичного світогляду.
І навіть паплюжачи християнство, Гітлер продовжував апелювати до Провидіння — таємничої сили, яка, на його думку, обрала його для виконання богоданої місії стати на чолі Німеччини. Інколи цю силу він називав Провидінням, інколи — Богом. Тріумфально повернувшись до Відня 1938 року після аншлюсу, він виголосив екзальтовану промову, в якій згадував про Бога як про силу, яка переднакреслює життя: «Я переконаний, що саме з Божого промислу тутешній хлопчина опинився в Рейху, виріс там і став лідером нації, щоб потім повернути свою батьківщину в лоно Рейху»112.
Ледь розминувшись зі смертю під час мюнхенського замаху в листопаді 1939 року, Гітлер пояснив свій порятунок Провидінням, яке змусило його змінити початковий графік дня: «Тепер я повністю щасливий. Те, що я покинув “Бюрґербройкелер” раніше, ніж планувалося, сталося з волі Провидіння, яке вберегло мене, щоб я міг виконати свою місію»113. Після невдачі замаху архієпископ Мюнхена кардинал Міхаель Фаульгабер наказав відспівати в своєму храмі хвалебний гімн «Te Deum», «щоб від імені всієї архідієцезії подякувати божественному Провидінню за щасливий порятунок Фюрера». Заручившись підтримкою Ґебельса, деякі поплічники Гітлера намагалися створити нову релігію на основі нацизму. Наведений нижче уривок належить голові федерації профспілок. Він перекликається з християнськими молитвами, зокрема в ньому впізнаються ритми Молитви Господньої («Отче наш») та Символу віри:
Адольф Гітлер! З тобою ми єдині тілом і душею! І знову складаємо обітницю свою: нехай не буде нам на землі іншої віри, крім віри в Адольфа Гітлера. Віруємо, що націонал-соціалізм — єдина рятівна віра нашого народу. Віруємо в Господа Бога на небесах, який нас сотворив, вказав нам шлях і веде ним; який благословляє нас своїми знаками. І віруємо, що Господь Бог послав нам Адольфа Гітлера, щоб Німеччина могла започаткувати нову вічність114.
Таким чином, Сталін був атеїстом, але Гітлер, швидше за все, ні; проте навіть якби останній виявився атеїстом, підсумок усієї цієї дискусії про Сталіна-Гітлера дуже простий. Окремі атеїсти можуть чинити зло, але роблять вони так не в ім’я атеїзму. Сталін і Гітлер накоїли багато немислимих злочинів, але здійснювали їх в ім’я догматичного, доктринерського марксизму та божевільної, ненаукової євгеніки, приправленої ваґнерівськими нотками відповідно. Тоді як релігійні війни справді ведуться в ім’я релігії і кількість їх злічити надзвичайно важко за всю історію. Не можу пригадати жодної війни, яку б вели в ім’я атеїзму. А для чого? Війни розпочинають з корисливих економічних мотивів, заради політичних амбіцій, під впливом етнічних або расових упереджень, із почуття глибової образи або жаги помсти чи з патріотичної віри в призначення свого народу. Ще ймовірніша причина війни — непохитна віра в свою релігію як єдину істину на землі, скріплена цитатами зі священної книги, які прямим текстом прирікають на смерть усіх єретиків та прибічників конкурентних релігій, а воїнам Божим обіцяють пряму дорогу в мученицький рай. Сем Гарріс у «Кінці віри» знову влучив у саме яблучко: