2006 року в Афганістані Абдул Рахмана засудили на смерть за перехід у християнство. Людина нікого не вбила, не ушкодила, нічого не вкрала, не зіпсувала. Вона просто змінила свою думку. Своє внутрішнє, особисте переконання. У її голові з’явилися думки, які не вподобала правляча партія цієї країни. І — пам’ятайте — це не був талібанський Афганістан, а «визволений» Афганістан Хаміда Карзая, якого привела до влади й підтримувала міжнародна коаліція зі Сполученими Штатами на чолі. Абдул Рахман зрештою уник страти, але лише скориставшись статтею про неосудність через психічну хворобу й завдяки потужному міжнародному тиску на Афганістан. Зараз він домагається політичного притулку в Італії, щоб не стати жертвою фанатиків, якщо ті надумають виконати свій ісламський обов’язок. У конституції «визволеного» Афганістану досі записано, що віровідступництво карається смертю. І це при тому, що віровідступництво не тягне за собою жодної шкоди іншим особам або майну. Це чистісінький думкозлочин, якщо скористатися термінологією Джорджа Орвелла з роману «1984», але офіційне покарання, яке передбачає за нього ісламський закон, — смерть. Ось лише один приклад, коли покарання було виконано: 3 вересня 1992 року в Саудівській Аравії прилюдно стратили через відрубування голови Садіка Абдул Каріма Малаллаха за віровідступництво та святотатство117.
Одного разу я брав участь у телевізійних дебатах із сером Ікбалом Сакрані, вже згадуваним у першому розділі провідним «поміркованим» мусульманином Британії. Я попросив його відповісти, чи схвалює він смертну кару за віровідступництво. Сакрані ухилявся й викручувався, зрештою не заперечивши й не засудивши її. Весь час він силкувався змінити тему на тій підставі, що це другорядна дрібниця. І це людина, яку британський уряд посвятив у лицарі за сприяння налагодженню добрих «міжконфесійних відносин».
Але не поспішайте пишатися християнством. Зосім недавно, 1922 року, в Британії Джона Вільяма Ґота засудили до дев’яти місяців виправних робіт за святотатство, яке полягало в тому, що він порівняв Ісуса з клоуном. Ви не повірите, але святотатство досі фігурує як злочин у чинних законодавчих актах Британії118, а 2005 року одна християнська група подала судовий позов на BBC, звинувачуючи телекомпанію в святотатстві за показ мюзикла «Джеррі Спрінгер, опера».
Для опису стану справ у Сполучених Штатах останніх років так і напрошується вислів «американський Талібан». Поверховий пошук у «Google» свідчить, що з десяток веб-сайтів уже почали його використовувати. Крилаті слова, які популяризують на таких веб-сайтах, походять з уст американських релігійних лідерів і набожних політиків, але навіюють страхітливі паралелі з вузьколобим бузувірством, безсердечною жорстокістю та відвертою злостивістю афганських талібів, аятоли Хомейні та ваххабітських лідерів Саудівської Аравії. Особливо багато противних до нестерпності цитат містить веб-сторінка під назвою «Американський Талібан», починаючи з «шедевра» Енн Култер, котра, як переконують мене американські друзі, — не містифікація, вигадана в редакції сатиричної газети «The Onion»: «Ми повинні вторгатися в їхні країни, вбивати їхніх лідерів і навертати їх до християнства»119. Інші «перли» належать конгресменові Бобу Дорнену: «Вживайте слово “gay” тільки як абревіатуру фрази “Got Aids Yet?” (“ти вже підхопив СНІД?”)»; генералові Вільяму Бойкіну: «Джордж Буш був обраний не більшістю американських виборців; він був призначений Господом»; і ще один, дещо давніший, який утілює уявлення про екологічну політику міністра внутрішніх справ в адміністрації Рональда Рейґана: «Для чого захищати довкілля, якщо ось-ось гряде Друге Пришестя?» Афганські й американські таліби слугують промовистими прикладами того, що стається з людьми, які дослівно та всерйоз тлумачать свої священні книги. Наслухавшись їхніх слів, із жахом усвідомлюєш, яким моторошним було життя в теократіях Старого Заповіту. Кімберлі Блейкер присвятила цілу книгу під назвою «Основи екстремізму: Права християн в Америці» загрозі, яку несуть у собі американські таліби (хоч у ній цей термін не використовується).