Як абсолютно слушно зауважили Медавари, з аргументу про нереалізований «людський потенціал» логічно випливає тільки те, що ми позбавляємо потенційну людську душу дару життя щоразу, коли змарновуємо нагоду зайнятися сексом. Тобто з обкуреного погляду «захисників життя», будь-яка відмова здорового й плідного індивіда від сексу рівноцінна вбивству потенційної дитини! Навіть опір ґвалтівникові в цьому світлі постає як убивство потенційної дитини (до речі, серед «захисників життя» багато таких, які відмовляють у праві на аборт навіть жертвам брутального зґвалтування). Аргумент про Бетховена, таким чином, побудований на дуже вбогій логіці. Його сюрреальний ідіотизм влучно висміяно в розкішній пісні «Кожен сперматозоїд священний», яку співає Майкл Пелін під супровід хору з сотень дітей у фільмі «Сенс життя», знятому комік-групою «Монті Пайтон» (якщо ви його не бачили, дуже рекомендую). Підступна маніпуляція Бетховеном — типовий приклад логічного сумбуру, в який ми потрапляємо, коли наші голови одурманено релігійним абсолютизмом.
А також зверніть увагу на те, що «захисники життя» аж ніяк не захищають життя. Вони захищають лише людське життя. Наділення клітин біологічного виду Homo sapiens особливими правами важко узгодити з фактами еволюційного процесу. Правду кажучи, більшість супротивників аборту не вірять в еволюцію, тому їх ця суперечність анітрохи не спантеличить. Однак я все-таки стисло викладу еволюційний аргумент для тих противників аборту, які не закривають очі на науку.
Еволюційний аргумент дуже простий. Людськість клітин ембріона не закріплює за ним якогось виняткового морального статусу, повністю відірваного від інших біологічних видів. Такий статус неможливий через наш еволюційно неперервний зв’язок із шимпанзе, більш віддаленими родичами та всіма іншими живими видами на планеті. Щоб відчути цю неперервність, уявіть на секунду, що до сьогодні уцілів і був виявлений в ізольованій частині Африки один із проміжних видів між нами та шимпанзе, скажімо, австралопітек (Australopithecus afarensis). Чи вважати цих істот людьми? Для консеквенціаліста на кшталт мене це питання взагалі не заслуговує на відповідь, бо від неї нічого не залежить. Нам достатньо такої неймовірної честі, як на власні очі побачити нову «Люсі». Натомість абсолютисти мусять відповісти на нього, щоб застосувати принцип унікального морального статусу людини на тій підставі, що вона людина. Якщо ж відповідь виявиться неочевидною, вони, мабуть, влаштують судовий процес на кшталт тих, що відбувалися в Південній Африці під час апартеїду, на якому вирішать, чи «вважати людиною» конкретного індивіда.
І навіть якщо буде запропоновано чітку відповідь у випадку австралопітека, неперервність і поступовість процесу біологічної еволюції підказує нам, що повинна існувати інша проміжна ланка, яка лежить ще ближче до «межі», розмиваючи моральний принцип унікальності людини та руйнуючи його абсолютність. Інакше кажучи, в еволюції немає чітких природних вододілів. Ілюзія вододілу виникає в нас через те, що в нашому випадку проміжні еволюційні ланки вимерли. Можна, певна річ, стверджувати, що ми, люди, гостріше відчуваємо страждання, ніж інші види. Можливо, так і є — і це дає підстави наділити людей особливим статусом. Однак неперервність еволюції говорить про те, що в природі немає абсолютних вододілів. Еволюція повністю нівелює те розрізнення, від якого відштовхується абсолютистська мораль. Усвідомлення цього факту, мабуть, сіє тривогу в головах креаціоністів, спонукаючи їх, поруч з іншими мотивами, несамовито опиратися теорії еволюції через страх перед моральними наслідками, котрі, на їхню думку, з неї випливають. У цьому вони помиляються, але, хай там як, дуже дивно, з їхнього боку, вважати, що істина, яка описує реальний світ, зміниться під впливом моральних суджень про те, якою їй слід бути.