Далі хлопці разом зі своїм керівником опустилися на коліна й поклали праву руку на Коран. Керівник промовив: «Ви готові? Уже завтра будете в раю»135.
Мені б на місці цього «С» дуже кортіло спитати в керівника операції: «Якщо так, то чому ти не сунеш свою шию туди, куди відправляєш нас? Чому б тобі не піти на самовбивчу місію і не потрапити навпростець у рай?» Проте нам важко второпати одну річ — повторюся знову, бо ця думка важлива: ці люди щиро вірять у те, що говорять. І висновок із цього такий: провину слід покладати на саму релігію, а не на релігійний екстремізм, неначебто він жахливо спотворює шляхетну сутність релігії. Вольтер давним-давно зробив правильний висновок: «Той, хто здатен переконати вас повірити в нісенітницю, так само здатен підбурити вас вчинити звірство». У цьому ж дусі писав Бертран Рассел: «Багато людей радше помруть, ніж подумають. І вони справді помирають».
Поки ми дотримуємося принципу, що релігійну віру слід поважати винятково за те, що це релігійна віра, у нас немає підстав гудити віру Осами бен Ладена чи терористів-смертників. Цьому є альтернатива, очевидність якої не потребує рекомендацій: відмовитися від принципу автоматичної поваги до релігійної віри. З цих міркувань я роблю все, що в моїх силах, застерігаючи людей від небезпеки віри взагалі, а не тільки якоїсь «екстремістської» віри. Хоч мораль «поміркованої» віри відверто не закликає до крайнощів, але вона прокладає прямий шлях до екстремізму.
Можна заперечити, що в цьому плані немає нічого особливого в релігійні вірі. Патріотична любов до своєї вітчизни чи етнічної групи також здатна пускати паростки екстремізму, чи не так? Можливо, так, як ми знаємо з прикладів японських камікадзе та шрі-ланкійських «Тигрів визволення Таміл-Іламу». Але ніщо не глушить раціональну думку сильніше, ніж релігійна віра, котра зазвичай тріумфує над усіма іншими переконаннями. Припускаю, що своєю силою вона завдячує спокусливій перспективі потойбічного життя та привабливим картинам мученицького раю. А також тому, що через свою природу відохочує людей сумніватися.
Християнство, як і іслам, прищеплює дітям беззастережну віру як чесноту. Не потрібно обґрунтовувати те, у що ти віриш. Достатньо людині заявити, що щось є частиною її релігійних переконань, як решта суспільства — одновірці, іншовірці та безбожники — повинні, згідно з усталеним звичаєм, сумирно схилити голови у беззастережній повазі до цих переконань — і так аж до того дня, коли ці переконання прорвуться нагору якою-небудь жаскою кривавою лазнею на кшталт зруйнування Всесвітнього торгового центру або терактів у Лондоні та Мадриді. Після чого цілий хор церковників та «громадських лідерів» (цікаво, хто їх обирав на цю роль?) один поперед одного починають зрікатися учиненого, пояснюючи, що такий екстремізм спотворює суть «справжньої» віри. Але як можна говорити про спотворення віри, якщо віра, відмовляючись від об’єктивного обґрунтування, не має ніякого доказового стандарту, відносно якого вимірювалося би спотворення?
Десять років тому Ібн Воррек у блискучій книзі «Чому я не мусульманин» висловив схожу думку на основі свого глибокого знання ісламу. Не менш слушно було б назвати його книгу «Міф про поміркований іслам». До речі, під такою назвою в лондонському журналі «Spectator» за 30 липня 2005 року побачила світ стаття іншого науковця — Патріка Сукдео, котрий очолює Інститут вивчення ісламу та християнства. Автор пише: «Переважна більшість мусульман нашого часу у своєму повсякденному житті не вдаються до насильства, бо в Корані намішано всякої всячини, з якої можна обирати те, що заманеться. Якщо хочеш миру, то знайдеш миролюбні рядки. А хочеш війни, то знайдеш войовничі вірші».
Далі Сукдео розповідає, що мусульманські вчені, даючи раду багатьом суперечностям, які трапляються в Корані, розробили принцип анулювання, згідно з яким новіші тексти мають перевагу над старішими. На превеликий жаль, миролюбні фрагменти здебільшого зустрічаються в давніших частинах Корану, що походять із періоду перебування Мухамеда в Мецці. Натомість войовничіші вірші з’являються в тексті пізніше, здебільшого після його втечі до Медини. Як наслідок,
мантра «іслам — це мир» застаріла майже на 1400 років. Іслам був мирним, винятково мирним лише десь перші 13 років свого існування… Для сучасних радикальних мусульман та для середньовічних юристів, які розробили класичний іслам, справедливіше було б сказати: «Іслам — це війна». «Аль-Ґурабаа», одна з найрадикальніших ісламських груп у Британії, після лондонських терактів зробила таку заяву: «Будь-який мусульманин, який заперечує терор як частину ісламу, стає кафіром». Слово «кафір» означає «невірний» (тобто немусульманин) і сприймається мусульманами як глибока образа…