За винятком широкого розголосу, який вона отримала, історія Едґардо Мортари нічим не відрізняється від багатьох інших. За ним доглядала Анна Морісі, неписьменна чотирнадцятирічна католичка. Коли хлопчик захворів, Анна злякалася, що він може померти. Дівчині свого часу вбили в голову навіжену думку, нібито дитина, яка помирає нехрещеною, приречена на вічні муки в пеклі, тож Анна побігла за порадою до сусіда-католика й отримала інструкцію, як здійснити обряд хрещення. Повернувшись до хлопчика, вона покропила його голову водою з відра й промовила: «Хрещу тебе во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ось і все. З цієї миті Едґардо, згідно із законом, став християнином. Дізнавшись через кілька років про цю подію, священики з інквізиції швидко й рішуче взяли ініціативу в свої руки, не переймаючись сумними наслідками своїх дій.
Важко повірити в те, що обряд, який може мати настільки колосальні наслідки для всієї родини, католицька церква дозволяла (і досі дозволяє) здійснювати будь-кому над будь-ким. Для цього зовсім не обов’язково бути священком. Не потрібно заручатися нічиєю згодою — ні дитини, ні батьків, ні будь-кого іншого. Не потрібно нічого підписувати. Не потрібно запрошувати офіційних свідків. Достатньо жменьки води, кількох слів, безпорадної дитини та забобонної няні з промитими релігією мізками. Правду кажучи, вистачить навіть останнього компонента, бо ж дитина замала, щоб зрозуміти й засвідчити, що відбулося. Ось що з цього приводу написала мені одна американська колега, змалечку вихована в католицькому дусі: «Ми хрестили своїх ляльок. Не пригадаю, щоб хтось із нас хрестив наших малих протестантських друзів, але анітрохи сумніваюся, що таке ставалося тоді та стається зараз. Своїх ляльок ми виховували в католицькому дусі, беручи їх на причастя до церкви й так далі. Нам змалечку промивали голови, як бути добрими католицькими матерями».
Якщо дівчаток у ХІХ столітті виховували десь так, як авторку цього листа, можна тільки подивуватися, що історій на кшталт випадку з Едґардо Мортара не було більше. Утім, в Італії ХІХ століття вони траплялися настільки тривожно часто, що напрошується питання: чому євреї, які жили під владою Папської держави, взагалі брали на роботу служників-католиків, знаючи про трагічні наслідки, які це рішення може потягнути за собою? Чому вони не потурбувалися найняти служників з-поміж євреїв? Відповідь на це питання знов-таки не має нічого спільного зі здоровим глуздом, зате нерозривно пов’язана з релігією. Євреям потрібні були служники, яким релігія не забороняє працювати під час шабату. На няню-єврейку справді можна було покластися, що вона своїм необдуманим хрещенням не відправить дитину в духовний будинок для сиріт. Але ж вона не розпалить вогонь і не прибере оселю в суботу. Ось чому в Болоньї ті єврейські родини, які могли дозволити собі прислугу, здебільшого наймали католиків.
У цій книзі я свідомо утримуюся від деталізації жахів, що їх накоїли хрестоносці, конкістадори чи іспанська інквізиція. Жорстоких і злих людей можна знайти в кожному столітті та в кожному віросповіданні. Проте цей випадок з італійською інквізицією та її ставленням до дітей особливо промовисто розкриває суть релігійної свідомості та потенціал злих учинків, яким вона наділена саме через свій релігійний характер. По-перше, зверніть увагу на дивну впевненість релігійних умів, нібито кількох крапель води та короткого заклинання цілком достатньо, щоб повністю перевернути життя дитини, і що вони важливіші за згоду батьків, згоду самої дитини, її щастя та психологічний комфорт… і за все, що повсякденний здоровий глузд та людські почуття наділяють значенням. Кардинал Антонеллі чітко виклав цю думку в листі до Лайонела Ротшильда, першого юдея в британському парламенті, у відповідь на протест останнього проти викрадення Едґардо. Заявивши про своє безсилля в ситуації, що склалася, кардинал додав: «При цій слушній нагоді хочу зазначити, що, хоч як сильний поклик природи, священний обов’язок релігії значно сильніший за нього». Ось воно! Хіба скажеш вичерпніше?