З п’яти років я відвідувала католицьку школу, де черниці насаджували істину, не гребуючи ні різками, ні палицями, ні ременями. У підлітковому віці я прочитала Дарвіна, і його міркування про еволюцію здалися надзвичайно переконливими для логічної частини мого мозку. Проте протягом усього життя я потерпаю від глибокого конфлікту і тваринного страху перед пекельними муками, який досить часто виходить із-під контролю. Завдяки курсу психотерапії я змогла подолати деякі давніші проблеми, але навіть вона не допомогла мені позбутися цього глибинного страху.
Тому пишу до вас із проханням надіслати мені ім’я та контакти терапевта, якого ви інтерв’ювали цього тижня на телебаченні, адже вона спеціалізується на роботі з такого роду страхами.
Мене настільки зворушила історія цієї жінки, що (придушивши в собі миттєвий спалах ницого жалю, що самим черницям не доведеться скуштувати пекла винятково через те, що його немає) я порадив їй довіритися своєму розуму як великому дару, яким вона, на відміну від менш везучих людей, щедро наділена. Далі я спробував заспокоїти її тим, що надзвичайні жахи, які священики й черниці приписують пеклу, настільки роздуті спеціально для того, щоб компенсувати неправдоподібність існування такого місця. Якби існування пекла було правдоподібним, йому достатньо було б бути помірно неприємним, щоб відлякувати людей. А оскільки його майже напевно немає, то церковникам доводиться з піною на губах розкручувати страхітливість цього місця, щоб хоч якимось фіговим листком прикрити неймовірність його існування та зберегти за ним відлякувальний ефект. Звісно ж, я сконтактував жінку з терапевтом, яким вона цікавилася, — Джилл Міттон, приємною і щирою жінкою, яка дала мені інтерв’ю на камеру. Виховання самої Джилл також пройшло в середовищі більш ніж одіозної секти під назвою «Виняткове братство». Це настільки огидна секта, що з’явився навіть веб-сайт, повністю присвячений допомозі тим, хто вирвався з її тенет (www.peebs.net).
Джилл Міттон змалечку теж залякували пеклом, але в дорослому віці вона знайшла в собі сили зректися християнства, тож тепер консультує і допомагає іншим, хто зазнав такої самої травми в дитинстві: «Згадуючи своє дитинство, я усвідомлюю, що воно проходило в атмосфері страху. І не тільки страху осуду тут і зараз, а й страху перед вічним прокляттям. Для свідомості дитини óбрази палючого вогню та скреготу зубів дуже реалістичні. Діти сприймають їх у прямому, а не переносному сенсі». Далі я попросив її розповісти, як їй змалечку описували пекло. Її слова викликали не менше зворушення, ніж вираз її обличчя під час довгої паузи, протягом якої вона вагалася з відповіддю: «Як дивно. Стільки років минуло, але в мені… досі здіймається буря емоцій.., коли чую це питання. Пекло — моторошне місце. Це повне відторгнення від Бога. Це остаточний присуд; зі справжнім вогнем, справжніми тортурами, які тривають вічно й без угаву».
Вона розповіла про групу підтримки, яку зараз веде для людей, котрі пережили схоже дитинство, зупинившись докладніше на тому, як важко багатьом із них розпрощатися з минулим: «Процес розриву надзвичайно складний. Ти ж залишаєш за плечима всю мережу своїх соціальних зв’язків, цілу систему, в якій тебе виховали; прощаєшся з переконаннями, яких дотримувався протягом багатьох років. Дуже часто пориваєш із родиною та друзями… Для них ти фактично більше не існуєш». Тут і я вставив слово, розповівши, що мені пишуть у листах люди з Америки, котрі відмовилися від релігії після прочитання моїх книг. Бентежить те, що багато з них не наважуються зізнатися в цьому своїм родинам або зізнаються, але з невтішними наслідками. Ось типовий приклад листа, написаного молодим студентом медичної спеціальності з Америки:
Відчуваю потребу написати вам емейл, оскільки поділяю ваше ставлення до релігії — ставлення, котре, як вам відомо, в американському суспільстві веде до ізоляції. Я виріс у християнській родині, і хоч мені завжди не подобалася релігія, лише недавно я насмілився зізнатися в цьому близькій людині. Це була моя кохана дівчина, котра… вжахнулася від цього. Я знав, що зізнання в атеїзмі може налякати, але не думав, що настільки — тепер вона ставиться до мене як до зовсім іншої людини. Вона мені вже більше не довіряє, бо, каже, мораль моя не від Бога. Не впевнений, чи ми взагалі знайдемо спільну мову. Тому тепер не пориваюся ділитися своїми переконаннями з близькими людьми, остерігаючись такої самої неприязної реакції… Відповіді від вас я не вимагаю. Пишу вам, просто сподіваючись знайти співчуття та розуміння моєї втрати. Тільки уявіть, як це: втратити людину, яку кохав і яка кохала тебе, через якусь релігію. Ми бездоганно підходимо одне одному, якби не її нинішня зневага до мене як до безбожного єретика. Це мені нагадало одне з ваших спостережень, що в ім’я релігії люди здатні чинити божевільні речі. Дякую за увагу.