Я відповів бідолашному хлопцеві, зауваживши, що не тільки його дівчина дізналася щось нове про нього; він також довідався про неї дещо, чого не знав раніше. Чи можна після такого вважати, що вона бездоганно підходить йому? Не впевнений.
Раніше я вже згадував американську комедійну актрису Джулію Свіні та її зворушливо-комічні намагання знайти виправдання релігії та захистити Бога свого дитинства від глибоких сумнівів, якими він обріс із висоти її дорослого досвіду. Врешті-решт її історія завершилася щасливо й сьогодні Джулія слугує чудовим взірцем для наслідування для молодих атеїстів по всьому світу. Розв’язка її історії — напевно, найзворушливіша сцена в її монологічній виставі «Відпустити Бога». Перепробувавши все, що можна, вона зрештою пережила таке прозріння:
…ідучи до свого будинку зі студії, розташованої в задньому дворі, я почула тоненький, пискливий голосок у себе в голові. Може бути, він уже давно говорив у мені, але лише цього разу прозвучав розбірливо. Він нашіптував: «Бога немає».
Я спробувала вдати, нібито не почула. Але він став на тон голоснішим: «Бога немає, Бога немає. Боже мій, Бога немає…»
Мене пересмикнуло. Здавалося, я зіслизаю з човна у морську безодню.
У голові металася думка: «Але ж я не можу. Я не можу не вірити в Бога. Він потрібен мені. У нас стільки всього спільного за плечима…»
«До того ж я не вмію не вірити в Бога. Просто не вмію — як прокидатися, як проводити день?» Мене хитало…
Тоді я подумала: «Добре, вгамуйся. Давай спробуємо на хвильку надягнути окуляри невіри. Просто надягнути окуляри, крізь які не видно Бога, щоб кинути оком на світ і відразу зняти їх». Так я надягла ці окуляри й роззирнулася навколо.
На свій сором зізнаюся, що спершу мене запаморочило. Хоч вірте, хоч ні, в голові крутилася думка: «А на чому Земля тримається в небі? Невже ми просто несемося в просторі? Це ж так небезпечно!» Хотілося вискочити і спіймати Землю, яка падала з космосу прямо мені в руки.
Тоді нагодилася рятівна думка: «Ой, так — тяжіння й кутовий момент дозволять нам протриматися на навколосонячній орбіті ще дуже-дуже довго».
Мене глибоко зворушила саме ця сцена під час перегляду вистави в одному з лос-анджелеських театрів. Не менший захват викликав і епізод, коли Джулія розповідала, як батьки відреагували на повідомлення в пресі про її зцілення:
Перший дзвінок від мами переріс у суцільну істерику. «Атеїстка? АТЕЇСТКА?!?!»
Потім зателефонував батько та сказав: «Ти зрадила свою родину, школу, місто». Виглядало так, наче я продала державну таємницю росіянам. Обоє заявили, що більше зі мною не говоритимуть. А батько додав: «Не хочу навіть, щоб ти з’явилася на моєму похороні». Поклавши слухавку, я подумала: «Що ж, спробуй завадити».
У Джулії особливий талант — вона вміє викликати сміх і сльози одночасно:
Думаю, батьки не дуже б засмутилися, скажи я, що більше не вірю в Бога. Але ж бути атеїсткою — зовсім інша річ.
У книзі «Як я втратив віру в віру: від священика до атеїста» Ден Баркер розповідає свою історію поступової еволюції поглядів від ревного священика-фундаменталіста й сумлінного мандрівного проповідника до непохитного й переконаного атеїста, яким він є сьогодні. Цікаво, що Баркер якийсь час продовжував проповідувати християнство в різних місцях уже після того, як навернувся до атеїзму, бо це було єдине, що він умів робити й чого від нього очікували інші. Він знає багатьох інших американських церковників, які зараз перебувають у такому самому становищі: вони зізналися йому після прочитання його книги. Їх настільки лякає потенційна реакція, що вони бояться зізнатися про свої погляди навіть найближчим родичам. Історія Баркера мала щасливий кінець. Спершу його батьки пережили глибокий і дошкульний шок, але пізніше, дослухавшись до розважливих аргументів сина, самі стали атеїстами.
Серед іншої кореспонденції з Америки виділяються два листи від професорів одного університету, які незалежно один від одного розповіли про ставлення батьків до їхнього атеїзму. В одного мати перебуває в постійній скорботі через страх за його безсмертну душу. Батько іншого заявив, що краще б син ніколи не народжувався, — настільки він переконаний, що син проведе всю вічність у пеклі. Обоє — добре освічені університетські професори, впевнені у своїх знаннях та судженнях, котрі пішли набагато далі за своїх батьків у всіх інтелектуальних справах, а не тільки в релігії. Але уявіть, які випробування чекають на менш загартованих в інтелектуальному плані людей, гірше забезпечених освітою та досвідом ведення дискусій, ніж ці професори або Джулія Свіні, щоб уміти відстоювати свою позицію під напористим тиском родини. Мабуть, саме в такому становищі перебували багато пацієнтів Джилл Міттон.