збереженням культурного розмаїття. Ну добре, ви погодитеся, що дітям амішів (або хасидів чи циган) несолодко зростати в традиціях їхніх батьків, але ж принаймні в такий спосіб зберігаються ці захопливі культурні традиції. Хіба не збідніє вся наша цивілізація, якщо вони зникнуть? Так, мабуть, негарно, що заради збереження розмаїття доводиться жертвувати індивідами. Але інакше неможливо: це ціна, яку наше суспільство сплачує за їх збереження. Усе правильно, але не можу втриматися, щоб не нагадати: цю ціну сплачуємо не ми, а вони.
Це питання опинилося в центрі уваги громадськості 1972 ро-ку, коли Верховний суд США ухвалив рішення в прецедентній справі «штат Вісконсин проти Йодера», в якій розглядалося право батьків не пускати дітей до школи з релігійних переконань. Групи амішів живуть закритими громадами в різних частинах США, розмовляючи зазвичай архаїчним діалектом німецької мови, який називається «пенсільванською голландською», та різною мірою уникаючи таких елементів сучасного життя, як електрика, двигуни внутрішнього згоряння, ґудзики тощо. Сучасному оку приємно милуватися цим острівцем старосвітського побуту, характерного для ХVІІ століття. Хіба не варто його зберегти заради збагачення людської культури? А єдиний спосіб зберегти його — дозволити амішам виховувати дітей відповідно до своїх звичаїв, захистивши їхні громади від руйнівного впливу сучасності. Проте напрошується питання: а чи не варто почути голос самих їхніх дітей?
1972 року справа дійшла до Верховного суду, коли кілька батьків-амішів зі штату Вісконсин забрали дітей зі старших класів школи. Здобуття освіти після певного віку суперечило релігійним цінностям амішів, а наукової освіти й поготів. Влада штату Вісконсин подала на батьків позов до суду, стверджуючи, що дітей таким чином позбавляють права на освіту. Пройшовши всі попередні судові інстанції, справа зрештою досягла Верховного суду США, котрий прийняв неодностайну ухвалу (шість суддів проти одного) на користь батьків142. Думку більшості озвучив головний суддя Воррен Берґер, пояснивши: «Як свідчить статистика, примусове відвідування школи дітьми амішів до досягнення 16-річного віку тягне за собою дуже серйозну небезпеку руйнування спільноти та релігійної практики амішів у тому вигляді, в якому вони існують зараз; тому їм доводиться або зрікатися своїх вірувань і вливатися в суспільство загалом, або переселятися в інший, толерантніший регіон».
Проти позиції більшості виступив лише суддя Вільям Даґлес, котрий у своїй окремій думці зазначив, що варто було б звернутися до самих дітей. Чи хочуть вони відмовитися від подальшої освіти? Чи хочуть узагалі дотримуватися релігії амішів? Ніколас Гемфрі пішов би ще далі: навіть якби дітей запитали й вони віддали перевагу релігії амішів, чи впевнені ми, що вони ухвалили б таке саме рішення, якби здобули освіту й були поінформовані про наявні альтернативи? А щоб їхнє рішення було переконливим, де приклади молодих людей із зовнішнього світу, які добровільно вирішили приєднатися до громад амішів? Суддя Даґлес також не зупинився на зазначеному, але пішов дещо в іншому напрямку. Він не побачив вагомих підстав наділяти релігійні погляди батьків особливим статусом, який дозволяв би їм відмовляти своїм дітям у здобутті освіти. Якщо релігійні переконання — це підстава для звільнення від виконання закону, то чому світські переконання не заслуговують на таке саме звільнення?
Більшість суддів Верховного суду провела паралель із позитивними цінностями чернечих орденів, існування яких збагачує наше суспільство. Проте, зазначав Гемфрі, між ними й амішами існує кардинальна відмінність. Ченці добровільно приймають постриг та перебираються жити до монастиря. А в дітей амішів ніхто ніколи не питає добровільної згоди стати амішами; вони народжуються в цій культурі й не мають вибору.
Хіба не відчувається якась зневажлива зверхність і негуманність, коли когось (особливо дітей) приносять у жертву на вівтар «культурного розмаїття» та збереження релігійних традицій? Усі інші насолоджуються своїми автомобілями й комп’ютерами, вакцинами й антибіотиками. А ти, чудернацький маленький народику зі своїми брилями й старомодними штанами, своїми кінними візками, архаїчною говіркою та туалетами на вигрібних ямах, — ти збагачуєш наше життя. Звісно, ми тобі дозволимо тримати дітей при собі, під замком, у твоєму часовому проваллі з ХVІІ століття, бо ж інакше безнадійно втратимо дещо важливе: одну з цеглинок розкішного розмаїття людських культур. Крихітна частина мене погоджується з цим аргументом, але значно більша відчуває незручність.