Наше суспільство, навіть його нерелігійна частина, з якогось дива прийняло абсурдну ідею, що малим дітям можна — і слід — нав’язувати релігійні переконання їхніх батьків, чіпляючи на них релігійні ярлики на кшталт «дитина-католик», «дитина-протестант», «дитина-юдей», «дитина-мусульманин» тощо, хоч не існує інших аналогічних ярликів, як-от «діти-консерватори», «діти-ліберали», «діти-республіканці», «діти-демократи». Будь ласка, благаю вас, зрозумійте це й наступного разу, коли чуєте таку фразу, зчиняйте галас. Бо дитина ще не може бути християнином чи мусульманином, а лише дитиною батьків-християн або дитиною батьків-мусульман. Використання такої термінології, до речі, дозволить відкрити очі на правду й самим дітям. Якщо дитина почує, що вона «дитина батьків-мусульман», то відразу зрозуміє, що релігію можна вибирати (або відкидати), дорісши до відповідного віку.
Корисною річчю для освітньої системи було б уведення порівняльного релігієзнавства в навчальний план. Пам’ятаю, що перші сумніви щодо релігії в мене зародилися приблизно в дев’ятирічному віці, коли я дізнався (але не в школі, а від батьків), що християнська релігія, в середовищі якої я виріс, — лише одне з великої кількості несумісних між собою віросповідань. Апологети релігії добре усвідомлюють цей факт і не знають від нього спокою. Після публікації фотографії з різдвяної шкільної вистави редакція «Independent» не отримала жодного листа зі скаргою на навішування релігійних ярликів дітям. Єдиний критичний лист надійшов від організації під назвою «Кампанія за справжню освіту», речник якої, Нік Сітон, застеріг від крайньої небезпеки багатоконфесійної освіти: «У наші дні дітей учать, що всі релігії мають однакову цінність, тобто що їхня власна віра нічим не краща за інші». Саме так і є. Тож небезпідставно тривожиться цей поважний речник. В іншому місці він обурювався: «Неправильно виставляти всі віросповідання як рівноцінні. Кожен має право вважати, що його віра краща за інші, хай це індуїсти, юдеї, християни чи мусульмани. Інакше який сенс вірити взагалі?»151
І справді — який? Яке ж це все відверте безглуздя! Ці віросповідання несумісні один з одним. Інакше який був би сенс вважати своє кращим за інші? А отже, більшість із них не можуть бути «кращими за інші». Нехай діти дізнаю´ться про різні релігії, помічають їхню несумісність і роблять свої власні висновки про те, що випливає з цієї несумісності. Що ж стосується «істинності» релігій, то дайте їм підрости й визначитися самим.
Мушу зізнатися, що навіть мене інколи шокує необізнаність зі змістом Біблії серед людей, котрі здобували освіту через кілька десятиліть після мене. Хоч, може, справа не в десятиліттях. Роберт Гайнд у своїй проникливій книзі «Чому боги не вмирають» наводить результати опитування, проведеного аж у далекому 1954 року в Сполучених Штатах компанією «Gallup» Три четверті католиків і протестантів не змогли назвати ім’я хоча б одного пророка зі Старого Заповіту. Більше двох третин не знали, хто виголосив Нагірну проповідь. Значна кількість опитаних вважала, що Мойсей був одним із дванадцяти апостолів Ісуса. І це, повторюся, в Сполучених Штатах, значно набожнішій країні ніж решта розвиненого світу.
Біблія короля Якова 1611 року (або так звана «канонічна версія») містить уривки, що самі собою становлять високу літературну цінність, наприклад, Пісня над піснями та піднесена Книга Екклезіяста (котра, за словами обізнаних людей, у староєврейському оригіналі також звучить чудово). Проте найважливіша причина, чому Біблію не слід прибирати з нашої освіти, полягає в її важливій ролі як джерела літературної культури. Те саме стосується легенд і міфів про богів стародавніх Греції та Риму: ми їх вивчаємо, але при цьому ніхто не вимагає, щоб ми в них вірили. Наведу похапцем укладений список висловів та сентенцій, узятих із Біблії або навіяних нею, які часто зустрічаються в літературній та розмовній англійській мові від видатних поетичних шедеврів до заяложених штампів, від народної мудрості до масних фраз: