Загартовані інтелектуали, напевно, готові прочитати й різкішу заяву, зроблену Бертраном Расселом в есеї 1925 року «У що я вірю»:
Я вірю в те, що після смерті я згнию і від мене нічого не залишиться. Я немолода людина й люблю життя. Проте в мене викликає відразу весь цей трепетний страх перед смертю. Щоб бути справжнім, щастя має закінчуватися; ні думка, ні любов не втрачають цінності від того, що вони не вічні. Багато людей гідно сходили на шибеницю; їхня гідна поведінка покликана показати нам справжнє місце людини в світі. Навіть якщо свіжі подуви вітру, які вриваються крізь прочинені вікна науки, спершу викликають у нас, звиклих до затишного домашнього вогнища традиційних заспокійливих міфів, тремтіння, врешті-решт свіже повітря збадьорює, а безмежний простір, який відкривається перед нашими очима, манить до себе.
Я прочитав есей Рассела в шкільній бібліотеці десь у шістнадцятирічному віці, відчувши від нього приплив натхнення, але відтоді забув про нього. Можливо, я підсвідомо віддавав йому належне, написавши такі слова в книзі «Капелан диявола» (2003):
Цей погляд на життя не тільки величний, хай із безпечного кокона невігластва він видається понурим і непривітним. Якщо підвестися на ноги й сміливо оглянути краєвид, він ще й збадьорить свіжими подувами вітру розуміння. Майже як у Єйтса — «вітрів, що чумакують на зоряних шляхах».
Наскільки релігія ефективніше забезпечує ці два типи втішання, ніж, скажімо, наука? Якщо говорити про перший тип, то цілком може бути, що сильні руки Бога, навіть попри свою уявність, здатні втішити не гірше за обійми друга або сенбернара з пляшечкою коньяку на ошийнику. Проте наукова медицина також може заспокоювати — ще й зазвичай краще, ніж коньяк.
У випадку другого типу дуже легко повірити, що релігія тут надзвичайно помічна. Люди, яких спіткало лихо пережити жахливий землетрус, часто розповідають, що знаходили втіху в думці, що ця біда була частиною незбагненного божественного промислу: вони не сумнівалися, що з часом лихо обернеться добром. Для тих, хто панічно боїться смерті, джерелом розради може стати щира віра в безсмертя душі, якщо, звісно, ці люди впевнені, що не потраплять у пекло або чистилище. Хибна віра нічим не поступається істинній за здатністю втішати — принаймні до моменту викриття її хибності. Те саме стосується і нерелігійних вірувань. Оманливо запевнивши смертельно хворого пацієнта, що він почав поправлятися, лікар подарує йому таку саму втіху, як і пацієнтові, який справді одужує. А щиросерда віра в життя після смерті ще стійкіша до розчарування, ніж довіра до нечесного лікаря. Обман лікаря стане явним, коли симптоми хвороби знову дадуть про себе знати. Зате віру в потойбічне життя неможливо перевірити й спростувати.
Опитування свідчать, що близько 95 % населення США вірять, що житимуть після смерті. Мені дуже цікаво, яка частка людей серед них справді вірить у це в глибині своєї душі. Якщо вони справді абсолютно щирі, то чому не поводяться, як абат Емплфортського монастиря? Коли кардинал Бейзіл Г’юм повідомив йому, що лежить на смертному одрі, абат захоплено відповів: «Вітаю! Чудова новина. Як же мені хочеться піти з вами»155. Не викликає сумнівів, що абат справді вірив у життя після смерті. Але ця історія привертає увагу й викликає здивування саме через те, що вона нетипова, а реакція абата неочікувана — щось на кшталт відомої карикатури, на якій зображена повністю гола молода жінка з плакатом «Займайтеся коханням, а не війною», а поруч перехожий вигукує: «Оце, я розумію, справжня щирість!» Чому всі християни та мусульмани не радіють так само, як абат, коли чують про невідворотну смерть друга? Чому коли лікар каже богомільній жінці, що їй лишаються жити лічені місяці, — чому вона не стрибає від радості й нетерплячки, нібито щойно виграла безкоштовний відпочинок на Сейшелах? Чому не вигукує: «Не можу дочекатися!»? Чому набожні відвідувачі, оточивши ліжко, не засипають її проханнями передати вісточку раніш усопшим? Щось на кшталт: «Обійми за мене дядька Роберта, коли зустрінеш його…»
Чому весь набожний люд не говорить таких слів у присутності вмирущого? Чи, може, вони насправді не вірять у потойбічний світ, а лише прикидаються? Або вірять, але бояться процесу вмирання. Воно й не дивно, враховуючи, що наш біологічний вид — єдиний, якому закон забороняє піти до лікаря й попросити безболісно вкоротити собі віку. Але якщо так, то чому найбільший галас проти евтаназії й асистованого самогубства зчиняють саме в релігійному таборі? Хіба дух абата Емплфортського монастиря або «відпочинку на Сейшелах» не ближчий саме релігійним особам, які відтак повинні менш відчайдушно чіплятися за земне життя? Попри все це, коли зустрічаєш пристрасного супротивника вбивства зі співчуття або непримиренного критика асистованого самогубства, можна впевненого битися об заклад на велику суму, що він виявиться набожною людиною. Про людське око вони заявляють, що будь-яке вбивство — гріх. Але чому раптом це гріх, якщо ти щиро віриш, що наближаєш іншому подорож на небо?