За допомогою оптичних телескопів, побудованих зі скляних лінз та дзеркал, ми обстежуємо небеса, спостерігаючи в них за зорями, що випромінюють хвилі у вузькому діапазоні довжин, який ми називаємо видимим світлом. Зате є інші телескопи, які «бачать» рентгенівські хвилі та гамма-промені, даючи нам змогу споглядати розкішну альтернативну картину нічного неба. Для протилежного кінця спектра в нас є фотоапарати з відповідними фільтрами, які дозволяють побачити ультрафіолетове світло та зробити фотографії квіток із небаченими візерунками, «призначеними» для очей комах, але невидимих нашому неозброєному оку. Очі комах загалом бачать у тому самому діапазоні хвиль, що й наші, але трохи зсунутому вгору паранджі: сліпі на червоний колір, вони зате можуть зазирнути трохи далі в ультрафіолет, ніж ми, і побачити «ультрафіолетовий сад»75.
Метафорою вузького просвіту, який розширюється до масштабів широченного вікна, можна описати й інші царини науки. Ми живемо десь біля центру розгалуженого в усіх напрямках музею фізичних величин, сприймаючи світ за допомогою органів чуття й нервової системи, здатних осягати й розуміти лише невеликий діапазон об’єктів середнього розміру, які рухаються в середньому діапазоні швидкостей. Ми почуваємося, як удома, коли нас оточують об’єкти розміром від кількох кілометрів (вигляд із вершини гори) десь до десятої частини міліметра (вістря голки). За межами цього діапазону безсила навіть наша уява, тому доводиться звертатися за допомогою до інструментів і математичних обчислень, користуватися якими ми, на щастя, здатні навчитися. Діапазон розмірів, відстаней і швидкостей, з якими комфортно почувається наша уява, становить крихітну ділянку на гігантському спектрі можливого від мікроскопічних масштабів квантового світу до колосальних розмірів ейнштейнівської космології.
Наша уява надто убого оснащена, щоб давати раду відстаням, які виходять за межі вузького діапазону, освоєного нами в предковічні часи. Електрон ми уявляємо як крихітну кулю, яка кружляє навколо більшого скупчення кульок, що відповідають протонам і нейтронам. Але ж насправді все зовсім не так. Електрони не схожі на крихітні кульки. Вони не схожі ні на що, що ми знаємо. Ба навіть не ясно, чи слово «схожий» взагалі варто застосовувати, коли ми впритул підпливаємо до крайнього горизонту реальності. Людській уяві ще бракує інструментів, щоб заглибитися в сусідній світ квантової реальності. Її поведінка зовсім не схожа на те, що ми в процесі своєї еволюції привчилися очікувати від матерії. Так само ми не здатні інтуїтивно розуміти поведінку об’єктів, швидкість руху яких наближається до швидкості світла. Здоровий глузд тут нам не порадник, бо він еволюційно сформувався в світі, в якому ніщо не переміщувалося настільки швидко, ніщо не було настільки крихітним або гігантським.
У знаменитому есеї «Можливі світи» видатний біолог Джон Голдейн написав: «Я особисто підозрюю, що всесвіт не просто химерніший, ніж ми уявляємо, а химерніший, ніж ми здатні уявити… Підозрюю, як у небі, так і на землі знайдеться значно більше цікавого, ніж може приснитися будь-якому вченому мужу». До речі, мені здається слушною думка, що вислів Гамлета, на який натякає Голдейн, зазвичай вимовляють неправильно. Наголос у ньому слід робити на слові «вашій»:
Гораціо, на світі більше тайн,