Наука, всупереч усьому нашому здоровому глузду з його еволюційним багажем досвіду, вчить нас, що тверді тіла на кшталт кристалів та каменів майже повністю складаються з порожнього простору. Зазвичай їх будову ілюструють, проводячи аналогію між ядром атома та мухою в центрі спортивного стадіону. У такому разі ядро сусіднього атома лежатиме за межами стадіону. Таким чином, навіть найтвердіший, найміцніший і найщільніший камінь «насправді» майже повністю складається з порожнього простору, в який зрідка вкраплюються крихітні частинки, розділені такими колосальними відстанями, порівняно з якими самі вони здаються нікчемними. То чому ж камінь на вигляд і дотик твердий, міцний і непроникний?
Навіть не намагатимуся вгадати, як би Вітґенштайн відповів на це запитання. У мене як еволюційного біолога є своя відповідь. Наш мозок розвивався, щоб допомагати нашим тілам орієнтуватися в світі, об’єкти в якому сумірні з розміром нашого тіла. Еволюція не вимагала від нас орієнтації в світі атомів. А якби вимагала, тоді б, напевно, наш мозок навчився сприймати весь цей порожній простір у молекулярній будові каменю. Камінь здається твердим і непроникним на дотик, бо наші пальці справді не можуть заглибитися в нього. Його непроникність пояснюється не розміром і відстанню між частинками, з яких складається матерія каменю, а силовими полями, з якими пов’язані ці розпорошені частинки «твердої» матерії. Мозку було зручно сконструювати поняття твердості й непроникності, бо вони допомагали нашим тілам ефективно прокладати шлях світом, об’єкти якого (які ми називаємо «твердими») не можуть одночасно займати один і той самий простір.
До слова, невеликий гумористичний перепочинок — із книги Джона Ронсона «Чоловіки, які витріщалися на кіз»:
Ось одна правдива історія, яка сталася влітку 1983 року. Генерал-майор Альберт Стаблбайн ІІІ сидів за своїм робочим столом у Арлінгтоні (штат Вірджинія), пильно вдивляючись у стіну, обвішану численними нагородами, які детально розповідали про його довгий і видатний шлях військового. Зараз він керує розвідкою Сполучених Штатів, маючи 16 тисяч солдатів у підпорядкуванні… Його очі не бачать нагород, а націлені на саму стіну. Він повинен зробити з нею дещо, про що навіть лячно подумати. Усі його думки зосереджені на виборі, який зараз слід зробити. Він може залишитися в своєму кабінеті або перейти в сусідній — такий вибір стоїть перед ним. І генерал зважився: він іде в сусідній… Він підводиться з крісла, обходить стіл і набирає крок. «З чого зрештою, — налаштовує він себе, — складається атом? Із простору!» Генерал прискорює крок. «З чого переважно складається моє тіло? — продовжує. — З атомів!» Він майже вже біжить підтюпцем. «А з чого переважно складається стіна? — питає себе. — З атомів! Усе, що від мене вимагається — об’єднати порожнину з порожниною». …Далі генерал Стаблбайн врізається носом у стіну кабінету. «Прокляття!» — зривається подумки. Генералу Стаблбайну ніяк не вдається пройти крізь стіну — і це його неабияк дратує. Що не так із ним? Чому йому цього досі не вдалося? Може, в його голові просто забагато службових клопотів, які не дають змоги належним чином сконцентруватися? Він анітрохи не сумнівається, що здатність проходити крізь тверді об’єкти в майбутньому стане звичайним прийомом у роботі розвідників. А коли це станеться, хіба наївно думати, що відтак настане кінець усім війнам? Бо ж хто захоче тягатися з армією вояків, які здатні проходити крізь стіни?
На веб-сайті організації, якою зараз, вийшовши у відставку, керує разом зі своєю дружиною генерал Стаблбайн, його влучно охарактеризовано як «мислителя, який не вкладається в звичайні рамки».
Людям, які виросли в Серединному світі, не потрібно докладати особливих зусиль, щоб збагнути істини на кшталт такої: «Якщо генерал-майор рухається зі звичайною швидкістю, з якою генерал-майори та інші об’єкти Серединного світу здатні переміщуватися, та врізається в інший твердий об’єкт Серединного світу на кшталт стіни, його подальше просування вперед із болем для нього припиняється». Натомість наш мозок не пристосований уявляти, що відбувається з нейтрино, яке пролітає крізь стіну, користуючись величезними шпаринами, з яких вона переважно складається. Так само нам забракне уяви здогадатися, що відбувається з об’єктами, швидкість руху яких наближається до швидкості світла.