Те, що до нас докочується з реального світу, не є самим цим реальним світом у всій його красі та потворності, а його моделлю, яку наповнюють інформацією та уточнюють наші органи чуття. Ця модель вибудовується так, щоб допомагати нам орієнтуватися в реальному світі, тому її особливості залежать від того, що за тварина її використовує. Для летючої тварини потрібна не така модель, як для тварини, яка ходить, повзає або плаває. Хижакам потрібна не така модель, як тваринам-травоїдам, хоч їхні світи неминуче перетинаються. Мавпам потрібно, щоб у мозку було програмне забезпечення, здатне моделювати тривимірні лабіринти з гілок і стовбурів. Натомість водяному клопу не потрібні програми для обробки тривимірних зображень, позаяк він живе на поверхні ставка у «Пласкому Краї» Едвіна Ебота. Програмна начинка мозку крота, призначена для побудови моделі світу, має бути пристосована до його підземного способу життя. Голий землекоп користується приблизно таким самим програмним забезпеченням для створення моделі світу, що й кріт, тоді як білка, дарма що разом із землекопом належить до гризунів, мусить обробляти дані про світ за допомогою програм, схожих на мавпячі.
У «Сліпому годинникареві» та інших працях я висловлював здогад, що кажани можуть «бачити» кольори за допомогою вух. Модель світу, яку вони використовують, щоб пересуватися в тривимірному світі та ловити комах, повинна бути схожою на модель, за допомогою якої майже такі самі завдання виконує ластівка. Той факт, що кажан використовує ехолокацію, щоб наповнювати даними параметри своєї моделі, тоді як ластівка використовує світло, — лише окрема, другорядна деталь. Я припукаю, що кажани також ділять сприйняті їхніми органами чуття ехосигнали на категорії на кшталт «червоного» або «синього», щоб для себе фіксувати якісь корисні аспекти цих сигналів, наприклад, акустичну текстуру поверхонь, від яких вони відбилися, — так само, як ластівки використовують аналогічні категорії сенсорного походження, щоб маркувати довгі та короткі світлові хвилі. Моя теза звучить так: модель світу визначається тим, яким буде її застосування, а не конкретними органами чуття, які використовуються для збору інформації про зовнішній світ. А приклад кажанів наштовхує на такий висновок: на відміну від окремих змінних, які постійно наповнюються даними з органів чуття, загальна форма ментальної моделі світу — така сама адаптація до способу життя тварини, як і крила, ноги чи хвіст.
У вже цитованій статті про «можливі світи» Джон Голдейн дещо схоже писав про тварин, які пізнають світ за допомогою нюху. Він вказував, що собаки розрізняють дві дуже схожі леткі жирні кислоти — каприлову й капронову — настільки чутливо, що здатні вловити різницю, якщо їх розбавити іншою речовиною в співвідношенні 1:1 000 000. Вся різниця між кислотами в тому, що вуглецевий ланцюжок каприлової на два атоми довший, ніж у капронової. Голдейн припускає, що собака могла б розташувати кислоти «в порядку їхньої молекулярної ваги за допомогою свого нюху так само, як людина може впорядкувати за зростанням довжини стрýни піаніно, знаючи тільки їхнє звучання».
Існує ще одна жирна кислота — капринова — ідентична двом попереднім за винятком того, що її головний ланцюжок ще на два атоми вуглецю довший. Собаці, яка ніколи не стикалася з нею раніше, мабуть, так само не важко уявити її запах, як нам легко уявити, як звучатиме нота, якщо зіграти її на тон вище, хоч раніше цього звуку ми ніколи не чули. Досить слушно припустити, що собака (або носоріг) сприймають поєднання запахів як музичний акорд (деякі акорди, звісно, ріжуть вухо). Але навряд чи як мелодії, бо в мелодії звучання кожної ноти повинне різко починатися й різко закінчуватися, до того ж у чітко відведений для неї час, що неможливо у випадку запахів. Або ж, можна сказати, що собаки й носороги мають кольоровий нюх. Аргументи тут ті самі, що й у випадку кажанів.
Тобто те, що ми називаємо кольорами, — лише ярлики, які використовує наш мозок для позначення важливих для організму варіацій ознак у зовнішньому світі. Відтінки, які ми сприймаємо (або, як називають їх філософи, «квалії») не мають жодного обов’язкового зв’язку зі світловими хвилями конкретної довжини. Це не більше, ніж наші власні позначки, призначені для внутрішнього використання, за допомогою яких мозок, вибудовуючи модель зовнішньої реальності, проводить розрізнення між важливими для організму станами зовнішніх об’єктів. У нашому випадку (або у випадку птаха) такі позначки прикладаються до світлових хвиль різної довжини. Кажани, як припустив я, прикладають їх до різних акустичних властивостей або текстури відбивної поверхні, наприклад, червоний у них означає блискучу поверхню, блакитний — оксамитову, зелений — зернисту. Чому б собакам і носорогам не застосовувати їх до запахів? Можливість уявити чужий нам світ кажана або носорога, водомірки або крота, бактерії або жука-короїда — один із привілеїв, який дарує нам наука, зриваючи з нас чорні ризи паранджі й відкриваючи перед нашим зором небачені раніше краєвиди чарівної реальності.