Така людина, як Ісус, все-таки напевно була, але поважні біблієзнавці загалом не розглядають Новий Заповіт (а Старий і поготів) як надійний переказ реальних історичних подій. Погоджуючись із ними, я надалі не вважатиму Біблію доказом існування хоч якогось божества. У листі до свого попередника Джона Адамса Томас Джефферсон висловив далекоглядну думку: «Ще настане час, коли таємниче народження Ісуса від надприродної істоти, якою був його батько, із лона незайманої матері опиниться на одному звалищі з легендою про народження Мінерви з голови Юпітера».
Роман Дена Брауна «Код да Вінчі» та знятий на його основі фільм викликали гостру полеміку в церковних колах. Християн закликали бойкотувати фільм і пікетувати кінотеатри, в яких його показували. Його сюжет — чистісінька вигадка від початку до кінця, повністю вимислена небилиця. У цьому сенсі він нічим не відрізняється від євангелій із тією лише відмінністю, що євангелія — це художня література стародавнього світу, а «Код да Вінчі» — нашого часу.
Абсолютна більшість видатних інтелектуалів не вірять у християнську релігію, але приховують цей факт від громадськості, щоб не втратити джерел доходу.
Бертран Рассел
«Ньютон вірив у Бога. Ти вважаєш себе розумнішим за нього, Галілея, Кеплера та інших? Якщо їх та їм подібних вдовольняв Бог, що ти про себе думаєш, заперечуючи його існування?» Не можу сказати, що цей кепський доказ стане від того переконливішим, але деякі апологети додають до списку навіть ім’я Дарвіна, про якого уперто ширяться чутки, хибність яких легко продемонструвати, нібито він уже на смертельному ложі увірував у Бога21. Розповзаючись, наче міазми, ці чутки походять зі слів такої собі «леді Гоуп» (або «пані Надія»), котра насплітала зворушливу історію про упокоєння Дарвіна, котрий, зіпершись на подушки, нібито гортав Новий Заповіт і в відблисках вечірнього світла визнавав хибність теорії еволюції. У цьому підрозділі я говоритиму переважно про науковців, бо саме їх із легкозрозумілих причин полюбляють згадувати ті, хто розсипається іменами знаменитостей, коли потрібні приклади набожних людей.
Ньютон справді говорив, що вірить у Бога. Мало того, так робили майже всі аж до (що знаменно) ХІХ століття, коли пом’якшилися суспільні та юридичні вимоги щодо зовнішніх проявів релігійності та зросла кількість наукових доказів на користь відмови від релігії. Звичайно, винятки траплялися і з одного, і з іншого боку. Навіть до Дарвіна не всі вірили в Бога, як показав Джеймс Гот у книзі «2000 років невір’я: Знамениті люди, які насмілилися засумніватися». А деякі поважні науковці продовжують вірити й після Дарвіна. Зокрема, немає підстав сумніватися в щирій набожності Майкла Фарадея навіть після того, як він ознайомився з працями Дарвіна. Він належав до сендеменської секти, члени якої сприймали Біблію дослівно (пишу в минулому часі, бо ця секта вже фактично зникла), омивали ноги новонаверненим членам і кидали жереб для з’ясування Божої волі. Фарадей став старійшиною секти 1860 року, через рік після публікації «Походження видів», і помер її членом 1867-го. У науці він займався експериментальною роботою, а його колега-теоретик Джеймс Максвелл також був щирим християнином, як і інший стовп британської фізики ХІХ століття Вільям Томсон (лорд Кельвін), котрий навіть намагався продемонструвати, що еволюційні механізми не здатні пояснити розмаїття життя, адже їм буцімто бракувало часу, щоб його створити. Великий дослідник термодинаміки схибив із розрахунком часу, який мала в розпорядженні еволюція, бо вважав Сонце вогняною кулею, палива в якій вистачить лише на десятки, а не тисячі мільйонів років. Це й не дивно, адже Кельвін не міг знати про існування ядерної енергії. Цікаво, що на засіданні Британської наукової асоціації 1903 року саме серу Джорджу Дарвіну (другому синові Чарльза) випало захищати теорію свого незаслужено обділеного лицарським званням батька та спростовувати коротку оцінку віку Землі лордом Кельвіном, посилаючись на відкритий подружжям Кюрі хімічний елемент радій.
Великих науковців, які зберігають вірність релігії, стало важче знайти в ХХ столітті, та все одно це не рідкість. Підозрюю, що останнім часом більшість із них релігійні лише в ейнштейнівському, переносному сенсі, про який я писав у першому розділі. Проте все-таки можна знайти рідкісні екземпляри хороших науковців, котрі щиро вірять у Бога в повному, традиційному сенсі. Серед сучасних британських науковців у цьому контексті найчастіше фігурують три прізвища, які стали такими нерозлучними, як імена партнерів у назві діккенсівської юридичної фірми: Пікок, Стенард і Полкінгорн. Усі троє вже здобували Темплтонівську премію або входять до складу комітету, що її присуджує. У спілкуванні з ними, яке в нас бувало як у закритому колі, так і на людях, мене завжди спантеличувала не так їхня віра в існування космічного законодавця, як їхня віра в окремі деталі християнського вчення: воскресіння, прощення гріхів тощо.