Відповідні приклади можна знайти і в Сполучених Штатах, скажімо, адміністративного директора американського відділення проекту «Геном людини» Френсіса Коллінза22. Проте, як і в Британії, вони трапляються рідко й в академічній спільноті сприймаються як диваки. 1996 року в садах кембриджського коледжу Клер я записував інтерв’ю з геніальним засновником проекту «Геном людини» Джеймсом Вотсоном. Ми готували документальний фільм для BBC, присвячений іншому генієві — Ґреґору Менделю, засновникові генетики. Мендель, звісно, був релігійною людиною, ченцем-августинцем; але жив він у ХІХ столітті, коли прийняття чернецтва було найпростішим шляхом для молодої людини реалізувати свій інтерес до наукової діяльності — приблизно тим самим, що отримання дослідницького гранту в наш час. Я запитав у Вотсона, чи багато зараз релігійних осіб серед науковців. «Майже немає, — відповів він. — Час від часу такі зустрічаються, але для мене вони дивакуваті (сміється). Важко збагнути, як люди вірять в істину через одкровення».
Френсіс Крік, котрий разом із Вотсоном здійснив революцію в молекулярній генетиці, свого часу пішов із посади професора в кембриджському коледжі Черчилля, коли там на вимогу мецената вирішили спорудити церкву. Під час інтерв’ю з Вотсоном у коледжі Клер я умисно заговорив про те, що деякі люди, на відміну від нього та Кріка, не бачать суперечності між наукою і релігією, мовляв, наука пояснює, як функціонує світ, а релігія — для чого він існує. «Не думаю, що ми існуємо заради якоїсь мети, — відрізав Вотсон. — Ми просто продукт еволюції. Хтось може поспівчувати мені: “Друзяко, твоє життя, мабуть, дуже безрадісне, якщо ти не маєш мети”. Але, наприклад, зараз я планую смачно пообідати». І ми з ним справді смачно пообідали.
У намаганні непохитних захисників релігії нашкрябати серед видатних науковців нашого часу бодай дещицю набожних осіб відчуваються непомильні нотки відчаю, а від їхніх розпачливих зусиль чути тільки дзвінкі звуки дряпання по дну порожньої бочки. Єдиний веб-сайт зі списком «християн-науковців серед нобелівських лауреатів», який мені вдалося знайти, наводив перелік із шести осіб з-поміж кількох сотень науковців, удостоєних Нобелівської премії. Серед цих шести чомусь опинилися чотири особи, які взагалі не отримували премії, а одна, як мені достеменно відомо, в Бога не вірить, а церкву відвідує лише, щоб догодити оточенню. Більш систематичне дослідження провів Бенджамін Бейт-Галамі, з’ясувавши, що «серед нобелівських лауреатів як із науки, так і з літератури рівень нерелігійності значно вищий, ніж у країнах, які вони представляють»52.
На сторінках впливового журналу «Nature» 1998 року з’явилися результати дослідження, проведеного Ларсоном і Вітгемом, згідно з яким серед американських науковців, обраних колегами за свої видатні досягнення до Національної академії наук (а це аналогічно обранню в члени Королівського товариства в Британії), лише близько 7 % вірять у персоніфікованого Бога53. Таке засилля атеїстів становить дзеркальну протилежність американського населення загалом, серед якого понад 90 % вірять у яку-небудь надприродну істоту. Якщо брати менш видатних науковців, котрі не потрапили до Національної академії, то кількість атеїстів серед них скромніша. Як і серед членів академії, набожні становлять тут меншість, але вже не таку крихітну — 40 %. Саме такого результату я й очікував: що американські науковці менш набожні за американську громадськість загалом, а найвидатніші з-поміж них є одночасно й найменш набожними. Насторожує в цій статистиці діаметральний контраст між релігійністю американського суспільства загалом та атеїзмом його інтелектуальної еліти54.
Після цього не дивно, що провідний креаціоністський веб-сайт «Відповіді про Буття» (Answers in Genesis) посилається на дослідження Ларсона й Вітгема, але не для того, щоб критично подивитися на релігію, а щоб використати його як аргумент у внутрішній війні проти тих вірян, які вважають, що теорія еволюції сумісна з релігією. У статті під заголовком «Національна академія наук невиліковна у своїй безбожності»55 веб-сайт цитує завершальний абзац із листа Ларсона й Вітгема до редакції журналу «Nature»: