1. У нас є поняття добра.
2. Люди можуть чинити зло (Гітлер, Сталін, Саддам Хусейн).
3. Природа може чинити зло (землетруси, цунамі, урагани).
4. Бувають дрібні чудеса (я загубив ключі, а потім знайшов їх).
5. Бувають великі чудеса (Ісус, можливо, постав із мертвих).
6. У людей бувають релігійні досвіди.
Хай там що все це означає (нічого, на мою думку), у кінці баєсівського штукарства Бог, який спершу був вирвався вперед, потім відстав, далі знову підтягнувся до 50-відсоткового значення, з якого починав, після чого остаточно вийшов у лідери, врешті-решт закінчив перегони з 67-відсотковою ймовірністю існування. Далі Анвіну здалося, що баєсівський 67-відсотковий вердикт якийсь замалий, тож він вирішив терміново вколоти Богові допінг «віри», який відразу підкинув його результат до 95 %. Хоч це звучить комічно, але саме таких процедур дотримується автор книги. Хотілося б розповісти, як він обґрунтовує такі дії, але, на жаль, розповідати тут нічого. Я стикався з таким безглуздям і раніше, коли просив релігійних, але безумовно розумних науковців обґрунтувати свою віру, враховуючи визнаний ними факт, що доказів для неї немає. У відповідь чув: «Визнаю, доказів немає. Ось чому це називається вірою» (остання фраза звучить категорично й без будь-якого натяку на виправдання чи примирливість).
Цікаво, що в Анвіновому списку шести фактів не знайшлося місця ані доказу про наявність задуму, ані будь-якому з п’яти «доказів» Томи Аквінського, ані якій-небудь версії онтологічного аргументу. Він повністю від них відмовляється, позаяк вони абсолютно безплідні для кількісної оцінки ймовірності існування Бога. Побіжно згадавши про них, автор як досвідчений статистик відкинув ці докази як беззмістовні, за що йому можна поаплодувати, хоч причини його відмови від доказу про наявність задуму відрізняються від моїх. Однак аргументи, які він вводить у баєсівську формулу, здаються мені не менш слабкими. Тобто я б їм присвоїв зовсім інші суб’єктивні оцінки ймовірності, хоча кого взагалі переконають суб’єктивні судження? Анвін вважає, що наявність у людей понять добра та зла помітно схиляє шальки терезів у бік існування Бога, тоді як, на мою думку, цей факт ніяк не змінює початкову рівновагу між шальками. У шостому та сьомому розділах ми переконаємося, що наші уявлення про правду й кривду не мають жодного однозначного зв’язку з існуванням надприродного божества. Як і наша здатність насолоджуватися квартетом Бетховена, уявлення про добро (але не обов’язково мотиви чинити його) було б таким самим що з Богом, що без Бога.
З іншого боку, Анвін вважає, що існування зла, зокрема природні лиха на кшталт землетрусів і цунамі, свідчить проти існування Бога. Тут його думка розходиться з моєю, але цілком суголосна позиції багатьох невгамовних богословів. «Теодицея» (узгодження божественного провидіння з існуванням зла) не дає спокою богословам ні вдень, ні вночі. Авторитетний «Оксфордський путівник з філософії» називає проблему зла «найсерйознішим запереченням проти традиційного теїзму». Проте це аргумент лише проти існування доброго Бога, але ж доброта не згадується в нашому формулюванні гіпотези про Бога, бо це лише бажаний, але не обов’язковий його атрибут.
Слід визнати, що люди з богословськими нахилами часто демонструють хронічну нездатність відрізнити бажане від дійсного. Проте рафіновані віряни завиграшки розв’язують проблему зла. Їм достатньо уявити злого Бога на кшталт того, про чиї діяння розповідає Старий Заповіт. А якщо така ідея не до вподоби, то просто вигадайте окремого злого бога, назвавши його Сатаною, і зваліть на нього та його космічну борню з добрим богом усі ті лиха й кривди, які кояться в світі. Ще один — вишуканіший — варіант: постулювати відстороненого Бога, який займається вищими справами, ніж земні страждання. Або доброго бога, не байдужого до людських страждань, для якого вони — це ціна, яку людям слід платити за свободу волі в підпорядкованому законам всесвіті. Можна знайти богословів, які купилися на всі ці виправдання.
Ураховуючи вищесказане, якби я повторював Анвінів аналіз, то ні проблема зла, ні моральні уявлення загалом не змусили б мене змінити початкову ймовірність нульової гіпотези (Анвінові 50 %) ні в один, ні в інший бік. Однак не хочу далі обговорювати цей підхід, позаяк я не в захваті від використання в ньому суб’єктивних оцінок, хоч би кому вони належали.
Існує значно сильніший аргумент, який не вибудовується на суб’єктивних судженнях, — доказ неймовірності. Він різко порушує початковий агностичний баланс (50 %), схиляючи його далеко в бік крайнього теїзму, на думку багатьох вірян, але на мою думку — в бік крайнього атеїзму. Головна ідея цього доказу вибудовується на питанні: «Хто створив Бога?», яке рано чи пізно постає в голові більшості мислячих людей. Богом-творцем не можливо пояснити складну організацію всесвіту, позаяк Бог, здатний задумати щось настільки складне, сам повинен бути достатньо складним, що своєю чергою також вимагає пояснення. Таким чином, Богом не розв’язується проблема нескінченного ланцюжка питань. У наступному розділі я покажу, як із цього аргументу випливає те, що хоч повністю спростувати існування Бога методологічно не можливо, проте ймовірність його існування нікчемно мала.