Розчарувавшись в очах і крилах, джгутикових двигунах та імунних системах, богослови, які поклоняються білим плямам, часто свою останню надію вбачають у таємниці походження життя. Вони тішать себе думкою, що оскільки еволюція почалася з небіологічної хімії, то зародження життя повинне становити значно більшу прогалину в науковому знанні, ніж будь-який подальший еволюційний перехід. І в одному сенсі це справді більша прогалина, проте апологетам релігії від нього легше не стане. Річ у тім, що життю достатньо було зародитися лише один раз. А отже, цілком припустимо, щоб це була вкрай малоймовірна подія (як побачимо далі, в рази неймовірніша, ніж вважає більшість людей). Усі подальші еволюційні кроки раз у раз незалежно повторювалися у більш-менш схожому вигляді серед мільйонів і мільйонів біологічних видів протягом геологічного часу. Таким чином, еволюцію складних форм життя не можна пояснювати на основі таких самих статистичних міркувань, що й зародження життя. Події, з яких складається звичайна еволюція, не могли бути настільки малоймовірними, як одинична подія, із якої еволюція розпочалася (та, можливо, кілька інших виняткових подій).
Можливо, розрізнення цих двох типів подій не зовсім зрозуміле, тому я роз’ясню його докладніше за допомогою так званого антропного принципу. Назву цьому принципу дав 1974 року британський математик Брендон Картер, а подальший розвиток ідея отримала в книзі фізиків Джона Барроу та Френка Тіплера67. Зазвичай антропний аргумент застосовують щодо всесвіту, але до космічного масштабу я перейду пізніше, а зараз обмежуся його застосуванням у планетарному масштабі. Ми живемо на Землі. А отже, Земля — саме така планета, яка потрібна, щоб з’явилися й жили ми, навіть якщо такий тип планет дуже рідкісний, ба навіть унікальний. Наприклад, наша форма життя не може існувати без води в рідкому стані. Фактично, екзобіологи, шукаючи слідів позаземного життя, обстежують різні ділянки неба в пошуках ознак води. Навколо кожної типової зірки на кшталт нашого Сонця існує так звана «зона Золотоволоски», температура в якій не надто низька й не надто висока, а така, як потрібно, щоб на планетах була рідка вода. Ця тонка орбітальна ділянка лежить між віддаленішою від зірки зоною, у якій вода замерзає, та внутрішньою зоною, у якій вода закипає.
Також можна припустити, що сприятлива для життя орбіта за своєю формою має бути близькою до кола. Сильно видовжена еліптична орбіта, як, наприклад, у недавно відкритої десятої планети, відомої під неофіційною назвою Ксена, дозволить планеті лише зі свистом пронестися зоною Золотоволоски один раз на кожні кількадесят або кількасот (земних) років. Сама Ксена ніколи не потрапляє в цю зону навіть у момент найбільшої близькості до Сонця, якої досягає раз на кожні 560 земних років. Температура комети Галлея коливається від 47 °C в перигелії до –270 °С в афелії. Як і всі планети, Земля має еліптичну орбіту (максимально наближається до Сонця в січні, а максимально віддаляється в липні28); проте коло — лише один із варіантів еліпса, а земна орбіта настільки близька за формою до нього, що наша планета ніколи не виходить за межі зони Золотоволоски. Розташування Землі в Сонячній системі має ще й інші переваги, які зробили її сприятливою для еволюції життя. Юпітер виконує функцію гігантського гравітаційного пилососа, який перехоплює всі астероїди, які інакше могли б врізатися в нашу планету зі смертоносними наслідками. Єдиний природний супутник Землі — Місяць — сприяє стабілізації осі, навколо якої вона обертається68, та забезпечує кілька інших сприятливих умов для розквіту життя на ній. Наше Сонце теж не зовсім звичайне: воно не має зірки-двійника, з якою могло б обертатися в парі. Планети можуть існувати й навколо подвійних зірок, але їхні орбіти будуть занадто хаотично змінюватися, що дуже несприятливо для розвитку життя.