Отриманий висновок настільки несподіваний, що повторю його знову. Навіть якби ймовірність спонтанного зародження життя на окремо взятій планеті дорівнювала одній мільярдній, ця запаморочливо малоймовірна подія однаково б відбулася на мільярді планет. Шанси знайти хоч якусь із цього мільярда планет приблизно такі самі, як відшукати голку в копиці сіна. Проте нам не треба далеко ходити, щоб знайти знамениту голку, бо (якщо згадати антропний принцип) будь-які істоти, здатні здійснювати пошук, самі перебувають на одній із таких дивовижно рідкісних голок ще до того, як починають шукати.
Будь-яке ймовірнісне твердження висловлюється в контексті певного рівня незнання. Наприклад, якщо нам нічого не відомо про конкретну планету, можна стверджувати, що ймовірність існування на ній життя дорівнює одній мільярдній. Проте якщо ввести в розрахунки додаткові відомості, результат зміниться. Можливо, ця планета має якісь особливі характеристики, приміром особливий хімічний склад гірських порід, який змінює шанси на користь існування життя. Інакше кажучи, деякі планети більш «землеподібні» за інші. А Земля, звісно, найбільш землеподібна з усіх. Цей факт повинен надихати наших хіміків на спроби відтворити зародження життя в лабораторних умовах, бо він збільшує їхні шанси на успіх. Мої попередні розрахунки показали, що навіть хімічна модель з одним шансом на успіх із мільярда все-таки передбачає, що життя мало б виникнути на мільярді планет всесвіту. Краса антропного принципу полягає в тому, що згідно з ним (і всупереч здоровому глузду) для цілком задовільного пояснення існування життя на Землі достатньо хімічної моделі, яка передбачала б виникнення життя хоча б на одній планеті з мільярда мільярдів. Але я ні на йоту не сумніваюся, що зародження життя насправді не настільки малоймовірна подія. На мою думку, інвестування грошей у лабораторне відтворення цієї події має сенс, як і підтримання проекту SETI (англ. Search for Extraterrestrial Intelligence — пошук позаземного розуму), позаяк існування розумного життя деінде у всесвіті цілком імовірне.
Навіть якщо прийняти найпесимістичнішу оцінку ймовірності спонтанного зародження життя, її достатньо, щоб статистичний аргумент вибив ґрунт з-під ніг тих, хто пропонує заповнити прогалину розумним задумом. Серед усіх відомих прогалин в еволюційному літописі зародження життя може здатися найбільш нездоланною проблемою лише людям, навченим оцінювати шанси й ризики на побутовому рівні — тому самому, на якому грантодавчі інституції оцінюють перспективність дослідницьких проектів, поданих хіміками. Проте наука, оперта на статистичні методи, здатна заповнити навіть таку велику прогалину, не вдаючись до ідеї Бога-Творця з тих самих міркувань, які ми наводили, коли обговорювали метафору надсучасного авіалайнера.
Повернімося тепер до важливої тези, згаданої на початку цього підрозділу. Уявімо, що хтось намагається пояснити явище біологічної адаптації на основі тієї самої логіки, яку ми щойно застосували до зародження життя, тобто покликаючись на величезну кількість доступних для цього планет. Нам відомо, що кожен біологічний вид і кожен досліджений орган добре виконують свої функції. Крила птахів, бджіл і кажанів ефективні для літання. Очі ефективні для бачення. Листя — для фотосинтезу. Ми живемо в оточенні близько десяти мільйонів видів, кожен із яких незалежно від інших справляє сильне враження, наче його спроектовано. Кожен вид чудово пристосований до свого особливого способу життя. Чи можливо всю цю величезну масу прикладів позірного творіння пояснити за допомогою того самого аргументу «величезної кількості планет»? Ні, не можливо. Абсолютно не можливо. Навіть не намагайтеся. І це дуже важливе положення, позаяк воно стосується одного з найпоширеніших перекручень дарвінізму.
Хоч би над якою кількістю планет ми робили розрахунки, щасливий випадок не в змозі пояснити багатюще розмаїття складних організмів на Землі так само, як він допоміг нам пояснити початкову появу життя. Еволюція життя кардинально відрізняється від зародження життя тим, що, повторюся, останнє було (або могло бути) унікальною подією, якої достатньо, щоб вона сталася лише один раз. Натомість адаптивне пристосування видів до їхніх особливих природних середовищ передбачає силу-силенну окремих подій, які постійно відбуваються.