Ще один теоретичний фізик на ім’я Лі Смолін запропонував промовисто дарвінівську версію теорії мультивсесвіту, в якій поєднав елементи послідовних та паралельних всесвітів. Головна ідея Смоліна, викладена в книзі «Біографія всесвіту», полягає в тому, що нові всесвіти народжуються з батьківського всесвіту не в результаті повноцінного стискання, а в локальний спосіб — із чорних дір. До цього Смолін додає елемент спадковості: основоположні константи кожного новонародженого всесвіту успадковуються від батьківського всесвіту, але з незначними «мутаціями». Спадковість, як ми знаємо, — засадничий компонент дарвінівської теорії природного добору, тож, маючи її в своєму арсеналі, Смолін може користуватися вже відомими ідеями. Всесвіти, які мають засоби для «виживання» та «розмноження», з часом починають переважати у мультивсесвіті. До таких «засобів», зокрема, належить і здатність проіснувати достатньо довго, щоб «розмножитися». Оскільки акт розмноження відбувається в чорних дірах, успішні всесвіти повинні мати все, що потрібно для створення чорних дір. А для цього потрібно володіти деякими іншими властивостями. Наприклад, для утворення чорних дір потрібно, щоб матерія скупчувалася в хмари пилу, а потім — у зірки. Зірки, своєю чергою, можуть породжувати розмаїття хімічних елементів, а відтак життя. Таким чином, гадає Смолін, можна говорити, що в мультивсесвіті відбувається дарвінівський природний добір всесвітів, який безпосередньо заохочує формування чорних дір, а опосередковано — виникнення життя. Не всі фізики поділяють захват ідеями Смоліна, хоч нобелівський лауреат з фізики Марі Ґел-Ман, кажуть, якось сказав: «Смолін? Це той хлопчина з божевільними ідеями? Та він не може помилятися»70. Тут кожен біолог може лукаво всміхнутися і подумати, а може, справді фізикам було б не зайве просвітитися ідеями Дарвіна?
Багатьом може здатися, що припущення про існування багатьох всесвітів — занадто дорога розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Адже якщо ми допускаємо таку чудернацьку ідею, як мультивсесвіт, стверджують вони, то вже гулять, так гулять — давайте допустимо й існування Бога. Хіба обидві ці гіпотези не однаково марнотратні й незадовільні? Ті, кому таке спало на думку, ще не пізнали пояснювальної сили природного добору. Головна відмінність між справді чудернацькою гіпотезою про Бога та лише поверхово чудернацькою гіпотезою про мультивсесвіт лежить у царині статистичної неймовірності. Попри всю свою чудернацькість, мультивсесвіт має просту будову. А Бог або будь-який інший розумний і самостійний творець надзвичайно неймовірний у тому самому статистичному розумінні, що й об’єкти, які він покликаний пояснити. Ідея мультивсесвіту може здатися чудернацькою хіба лише через кількість всесвітів, існування яких вона допускає. Проте якщо кожен із них простий за своїми основоположними законами, то мультивсесвіт не передбачає нічого особливо неймовірного. Зате якщо замість нього поставити яку-небудь розумну істоту, то правдоподібність такого пояснення стрімко летить у нікуди.
Серед фізиків інколи трапляються набожні люди (я вже згадував два приклади з Британії — Рассела Стенарда й отця Джона Полкінгорна). Цілком передбачувано, вони не змарнували можливості вхопитися за малоймовірність фізичних констант, які всі чітко налаштовані на досить вузьку зону Золотоволоски, стверджуючи, що лише космічний розум міг виставити такі вдалі налаштування. Я вже парирував тим, що такі міркування породжують більше проблем, ніж розв’язують. А що на це кажуть теїсти? Що вони можуть сказати у відповідь на аргумент, що Бог, здатний спроектувати всесвіт, ретельно й завбачливо продуманий, щоб дати початок нашій еволюції, повинен бути надзвичайно складною істотою, існування якої настільки малоймовірне, що потребує ще складнішого пояснення, ніж та проблема, яку розв’язують за допомогою нього?