Богослов Річард Свінберн, як і слід було очікувати, вважає, що знає відповідь на це питання, і викладає її у своїй книжці «Чи існує Бог?» Для початку він показує, що справді дружить із головою, переконливо демонструючи, чому завжди слід віддавати перевагу найпростішій гіпотезі, яка узгоджується з відомими фактами. Наука пояснює складні об’єкти як продукти взаємодії простіших об’єктів, найпростішими з яких є фундаментальні частинки. Я вважаю (і наважуся припустити, що ви зі мною), що це чудова та проста ідея: все складається з фундаментальних частинок, котрі, будучи надзвичайно численними, належать до скінченної кількості типів. Якщо в нас ця ідея викликає скептичне ставлення, то хіба через свою надзвичайну простору. Проте для Свінберна вона зовсім не проста.
Враховуючи величезну кількість частинок якого-небудь конкретного типу (наприклад, електронів), Свінберн вважає підозрілим збігом, що така велика кількість одиниць має однакові властивості. З одним електроном він ще може змиритися. Але, коли мільярди мільярдів електронів мають однакові властивості, це в нього викликає глибоку недовіру. Йому здається простішою і більш природною ситуація, коли всі електрони відрізняються один від одного. Така ситуація, на його думку, вимагає простішого пояснення. Ба більше, для нього природно, щоб кожен електрон зберігав свої властивості не більш ніж на коротку мить; кожен повинен непередбачувано, спонтанно й невпинно змінюватися щомиті. Таким, на думку Свінберна, має бути простий і природний стан речей. Будь-який більш уніфікований стан (який ми з вами вважаємо простішим), на думку Свінберна, вимагає спеціального пояснення. «Лише завдяки тому, що електрони, шматки міді та будь-які інші матеріальні об’єкти мають у ХХ столітті ті самі властивості, що вони мали в ХІХ столітті, світ є таким, яким він є зараз».
А тепер на сцену виходить Бог. Він — спаситель, який цілеспрямовано й невтомно підтримує властивості всіх цих мільярдів електронів і шматків міді, стримуючи їх від їхнього вродженого потягу до здичавіння та хаотичного метання між станами. Саме завдяки його втручанню всі електрони мають однаковий вигляд; усі шматки міді поводяться, як шматки міді; і всі електрони та шматки міді залишаються самими собою від мікросекунди до мікросекунди, від століття до століття. Бог пильнує за кожною частинкою, приборкуючи її нестримну буйність та підганяючи їх усі під один копил.
Але як Свінберн обґрунтує, що його гіпотеза про Бога, який одночасно пильнує за незліченною кількістю норовливих електронів, проста? Адже це пряма протилежність простоти. Щоб вискочити з цього глухого кута, Свінберн викидає приголомшливий трюк, який шокує масштабом свого інтелектуального нахабства. Без будь-якого обґрунтування він заявляє, що Бог — це одна істота. Яка блискуча економія на поясненні, адже не треба шукати жодних інших причин, чому раптом кожен із запаморочливої кількості незалежних електронів поводиться однаково!
Теїзм стверджує, що кожен об’єкт, який існує, з’явився і продовжує існувати завдяки одній істоті — Богові. Також він стверджує, що будь-яка властивість, якою наділена будь-яка речовина, є такою, бо Бог створив її або дозволив їй бути такою. Просте пояснення має постулювати мінімум причин. І що може бути простішим за постулювання однієї причини? Теїзм у цьому плані простіший за політеїзм. Він постулює існування тільки однієї причини — суб’єкта, наділеного необмеженою могутністю (Бог може зробити все, що логічно допустиме), необмеженим знанням (Бог знає все, що логічно можливо знати) і необмеженою свободою.
Хочеться подякувати Свінбернові за те, що він зглянувся і поблажливо не дозволив Богові здійснювати логічно неможливі діяння. Але в рамках цього застереження він допускає застосування могутності Бога для пояснення будь-чого. Науці досі не вдається пояснити явище Х? Та хіба це проблема? Не обтяжуйте себе його повторним обстеженням. Просто трохи покропіть його божественною всемогутністю — і маєте найпростіше можливе пояснення явища Х (чи будь-чого іншого), адже існує тільки один Бог. Хіба може бути що-небудь простіше?