Хай там як, я провів два дні на цій кембриджській конференції, виступивши з власною доповіддю та взявши участь у обговоренні кількох інших виступів. Зокрема я попросив богословів відповісти на тезу про те, що Бог, здатний створити всесвіт (чи що-небудь інше), має бути складним і статистично неймовірним. Єдина виразна відповідь, яка прозвучала на моє питання, зводилася до того, що я грубо пропихаю науковий спосіб пізнання у богослов’я, яке його не потребує32. Богослови завжди визнавали Бога простим. І хто такий я, науковець, щоб повчати їх, богословів, що їхній Бог може бути складним? Мовляв, жодні наукові докази, які я звик застосовувати у своїй сфері, тут не працюють, позаяк богослови завжди стверджували, що Бог лежить поза цариною науки.
У мене не було враження, що богослови, які повстали проти мене, вдавшись до такої ухильницької тактики, свідомо кривили душею. Думаю, вони були абсолютно щирими. Але в моїй голові лунали слова з рецензії Пітера Медавара на книгу отця Теяра де Шардена «Феномен людини», яку, мабуть, можна вважати найрозгромнішою рецензією всіх часів: «Автора можна вибачити за обман хіба тільки через те, що перш ніж обманювати інших, він доклав величезних зусиль, щоб обманути себе»73. Богослови з моєї кембриджської історії окреслили навколо себе епістемологічну зону безпеки, в яку раціональні аргументи не проникають тільки через те, що вони так сказали. Хто я такий, щоб заявляти, що раціональні аргументи — це єдиний допустимий тип аргументів? Крім науки, існують інші шляхи пізнання, і саме один із цих інших шляхів слід використовувати, щоб пізнати Бога.
Як з’ясувалося, найважливішим із них був особистий, суб’єктивний досвід спілкування з Богом. Кілька учасників дискусії стверджували, що Бог звертався до них напряму; вони в голові добре чули його слова, наче до них говорила інша людина. Про ілюзії та галюцинації я вже писав у третьому розділі («Доказ особистого “досвіду”»), але з кембриджської конференції виніс дві нові думки. По-перше, якщо Бог справді спілкується з людьми, цей факт ніяк не може лежати за межами наукового пізнання. Бог вривається зі своєї потойбічної оселі в наш світ, де його послання може приймати звичайний людський мозок, — і це явище не має нічого спільного з наукою? По-друге, якщо Бог здатний передавати зрозумілі послання мільйонам людей одночасно й одночасно отримувати від них відповіді, то хоч би яким він був, але простим бути він не може. Яка пропускна здатність! Навіть якщо в нього не нейронний мозок і не кремнієвий процесор, приписані йому можливості означають, що він володіє чимось побудованим у невипадковий спосіб і значно вишуканішим, ніж найбільший відомий нам мозок чи комп’ютер.
Мої співрозмовники-богослови раз у раз поверталися до думки, що має бути причина, чому дещо все-таки існує, хоч могло нічого не існувати. З цього вони виводили, що має бути першопричина всього, яку цілком можна назвати Богом. Добре, відповідав я, але вона повинна бути простою, а отже, її можна називати будь-як, але не Богом (бо інакше доведеться відділити від неї все те, що асоціюється з «Богом» у свідомості більшості набожних людей). Першопричина, яку ми шукаємо, має бути простою основою для самопідйомного крана, який поступово збудував відомий нам сучасний складний світ. Стверджувати, що першорушій був достатньо складним, щоб виношувати розумний задум, а тим паче, щоб одночасно читати думки мільйонів людей, — те саме, що отримати ідеальну комбінацію карт на початку гри в бридж. Подивіться навколо на живий світ, на густий амазонський ліс із його плетивом ліан, бромелій, корінців і гілок; його ордами мурах, ягуарами, тапірами й пекарі, деревними жабами й папугами. Щойно описане мною в статистичному плані є аналогом бездоганної комбінації карт у бриджі (згадайте про незліченні інші варіанти поєднання частин, жоден із яких не дасть такого результату), але з одним уточненням — ми знаємо, як воно постало: завдяки безугавній покроковій роботі «крана» природного добору. Та не тільки науковці не зможуть мовчки проковтнути заяву, що таке неймовірне утворення виникло спонтанно; тут не стерпить наруги навіть здоровий глузд. Заява про те, що першопричина, тобто «велике невідоме», завдяки якому існує все суще, наділене здатністю спроектувати всесвіт та ще й одночасно спілкуватися з мільйонами людей, рівноцінна повному й безповоротному зреченню від обов’язку давати пояснення. Це не більше ніж ганебна демонстрація бездумного топтання на місці та вигадування «небесних гаків».