Я не пропагую якогось вузького наукового способу пізнання для всіх. Але мінімум, від якого не повинна відступати будь-яка спроба пояснити такі фантастично неймовірні утворення, як екваторіальний ліс, кораловий риф або всесвіт, — це правило користуватися кранами замість небесних гаків. Хай навіть вашим краном не буде природний добір, хоч, за загальним визнанням, кращого поки що ніхто не вигадав. Можливо, існують інші, ще не відкриті нами крани. Наприклад, «інфляція», яка, згідно з поглядами сучасних фізиків, тривала протягом невеликої частки першої йоктосекунди існування всесвіту, виявиться одним із космологічних кранів, який посяде чільне місце поруч із дарвінівським біологічним краном. А може, невловимий кран, якого дошукуються космологи, виявиться модифікацією дарвінівського природного добору — чимось на кшталт моделі Смоліна. Ним також може виявитися мультивсесвіт у поєднанні з антропним принципом, як доводить Мартін Ріс та інші. Зрештою, хай ним виявиться навіть надлюдський творець, але в такому разі цей творець не міг виникнути з нічого або існувати споконвіку. Якби наш всесвіт був цілеспрямовано створений (у що я ні на секунду не вірю), а тим паче якби його творець читав наші думки, роздавав премудрі поради, прощав і втішав, то сам цей творець повинен бути кінцевим продуктом накопичувальної роботи якогось «крана» — можливо, аналогічного дарвінівському, але з іншого всесвіту.
Останнім засобом захисту для моїх кембриджських критиків став напад. Увесь мій світогляд засудили як відлуння ХІХ століття. Це настільки кепський аргумент, що я ніколи про нього не згадував. На жаль, чути його доводиться досить часто. Годі й казати, що назвати щось відлунням ХІХ століття — не те саме, що довести його хибність. Деякі блискучі ідеї походять із ХІХ століття, серед яких власне й революційна теорія Чарльза Дарвіна. У цьому конкретному випадку автор звинувачення (сам відомий кембриджський геолог, який семимильними кроками прямує фаустівським шляхом до Темплтонівської премії) таки бовкнув зайвого, адже власну віру він обґрунтовував історичною достовірністю Нового Заповіту. Як на глум, саме в ХІХ столітті богослови, особливо німецькі, скориставшись доказовими методами історії, кинули довгу тінь сумніву на достовірність цього тексту. На це, до речі, дуже швидко вказали самі богослови, що брали участь у конференції.
Хай там як, а дотеп про «ХІХ століття» насправді не новий. Він стоїть в одному ряду з глузуванням із «репаного атеїста» і заявою: «Не знаємо, що ти собі надумав, ги-ги-ги, та ми давно не віримо в старого чоловіка з довгою сивою бородою, ги-ги-ги». За всіма трьома насмішками стоїть дещо інше — так само, як в Америці кінця 1960-х, якраз коли я там жив, за фразою «закон і порядок», якою полюбляли користуватися політики, стояла їхня расистська орієнтація33. Що ж означає вислів «ви що, з ХІХ століття?» у контексті дискусії про релігію? Її значення таке: «Ви надзвичайно грубий і неотесаний. Хіба делікатно й виховано в наш час задавати прямолінійні та різкі питання на кшталт: “Ви вірите в чудеса?” або “Ви справді вірите, що Ісус народився від незайманої матері?” Хіба вам не відомо, що в пристойному товаристві таких питань більше не задають? Їхній час минув у ХІХ столітті». Але задумайтеся, чому саме ставити релігійним людям такі прямі, предметні питання в наш час вважається непристойним? Правильно, тому що вони ставлять їх у незручне становище! Але ж не саме запитання, а відповідь на нього, якщо вона ствердна, ставить їх у це становище.
Тепер усе зрозуміло з ХІХ століттям. Це був останній час, коли освічені люди не соромилися зізнатися, що вірять у чудеса на кшталт непорочного зачаття. Багато освічених християн нашого часу надто віддані своїй вірі, щоб заперечувати непорочне зачаття або воскресіння. Але ніяковіють від таких питань і не хочуть їх чути, бо раціонально розуміють абсурдність історій про чудеса. Тому коли хтось усе-таки їх задає, саме автора питання звинувачують, що він «родом із ХІХ століття». Виходить кумедно, якщо вдуматися.
Конференція збадьорила й наштовхнула мене на нові ідеї, ще більше переконавши, що доказ неймовірності — прийом «надсучасного авіалайнера» — дуже серйозний аргумент проти існування Бога, на який ще не прозвучала жодна переконлива відповідь з уст богослова, попри численні нагоди та запрошення до дискусії. Ден Деннетт цілком справедливо назвав його «нищівним спростуванням, яке в наш час не менш дієве, ніж два століття тому, коли в Г’юмових “Діалогах…” Філон із його допомогою поклав на лопатки Клеанта. Небесний гак, у кращому випадку, просто відтерміновує розв’язання проблеми. Але Г’юм свого часу ще не знав про існування “кранів”, тому відступив»74. Дарвін відкрив нам очі на існування такого крана, який, поза сумнівом, дуже потішив би Г’юма.