Цинічний маніпулятор так само міг використати статевий потяг людини як інструмент збереження політичної влади, проте нам однаково потрібно було б пояснити, чому статевий потяг діє. У цьому випадку відповідь проста: наш мозок налаштований отримувати задоволення від сексу, бо в природному стані в результаті сексу з’являються діти. Не гірше нашому політичному маніпулятору могли б прислужитися і фізичні тортури. Проте еволюціоніст має пояснити, чому тортури дієві; чому ми готові на все, аби тільки уникнути гострого болю. Хоч відповідь здається банально очевидною, еволюціоніст однаково повинен чітко її сформулювати: природний добір влаштував нас так, що відчуття болю виступає сигналом небезпечної фізичної шкоди для організму, тому ми запрограмовані його уникати. Ті рідкісні особи, в яких не працює відчуття болю, зазвичай помирають у молодому віці від ушкоджень, яких решта з нас успішно уникає. Тож незалежно від того, чи наш потяг до богів хтось цинічно використовує, чи він просто спонтанно проявляється в суспільному житті, питання залишається відкритим: чим у кінцевому підсумку він пояснюється?
Деякі з пропонованих глибинних пояснень зводяться або навіть чітко себе декларують як твердження, що виводяться з теорій групового добору. Груповий добір — це дискусійна ідея, згідно з якою еволюційний добір відбувається на рівні біологічних видів або інших груп особин. Кембриджський археолог Колін Ренфру вважає, що християнство досягло успіху в процесі групового добору, позаяк воно заохочувало внутрішньогрупову відданість та братерську любов між своїми послідовниками, завдяки яким більш релігійні групи виживали коштом менш релігійних. Американський прибічник теорії групового добору Дейвід Вілсон незалежно від Ренфру висловив схожу думку, докладно виклавши її в книзі «Собор Дарвіна».
Наведу вигаданий приклад, щоб показати, на якій логіці побудована теорія виникнення релігії в процесі групового добору. Уявімо плем’я, яке поклоняється кровожерливому «богу війни» і завжди перемагає у битвах із племенами, чиї боги заохочують мир і злагоду, та племенами, які взагалі не мають богів. Непохитно вірячи, що після мученицької смерті їхні душі напряму потраплять у рай, воїни сміливо йдуть у бій і охоче накладають головою. Тому племена з войовничими богами мають кращі шанси на виживання у міжплемінних війнах, відбирають у переможених худобу, а їхніх жінок забирають собі в наложниці. Від таких успішних племен часто відокремлюються нові дочірні племена, з яких знову народжуються нові дочірні племена — і всі поклоняються одному племінному богу. До речі, думка про те, що група може породжувати дочірні групи, як бджолина сім’я, з якої виходять рої, має реальне підґрунтя. У знаменитому дослідженні «лютого народу» яномамо, який мешкає в південноамериканських джунглях, антрополог Наполеон Шаньйон показав, як відбуваються розщеплення поселень77.
Як і я, Шаньйон не підтримує ідею групового добору. Проти неї існують серйозні заперечення. Оскільки я брав участь у полеміці довкола цієї ідеї, мені дуже кортить поговорити про неї більше, але при цьому обіцяю не відхилятися від головної сюжетної лінії книги. Деякі біологи сплутують справжній груповий добір (прикладом якого була вигадана історія про бога війни) з іншими явищами, які вони називають груповим добором, але які після ретельнішого аналізу виявляються родинним добором або взаємним альтруїзмом (див. шостий розділ).
Ті дослідники, які виступають проти перебільшення ролі групового добору, визнають, що в принципі він може відбуватися. Вони сумніваються тільки в тому, чи становить він серйозну еволюційну силу. При зіставленні з добором на нижчих рівнях (а так і роблять, коли груповим добором пояснюють індивідуальну самопожертву), груповий добір виявляється слабшим. Якщо брати наш вигаданий приклад войовничого племені, уявімо, що в цьому війську схиблених на самопожертві мучеників, які тільки й жадають накласти головою заради свого племені та заслужити потойбічну винагороду, з’явився один корисливий воїн. Від того, що він у битві більше думатиме про власну шкуру, шанси племені на перемогу істотно не зміняться. Жертовність його побратимів у середньому дасть йому більше вигоди, ніж їм самим, позаяк вони вже будуть мертві. Таким чином, він матиме кращі шанси залишити потомство й передати наступним поколінням свої гени завдяки тому, що ухилився від саможертовної мученицької смерті. Таким чином, серед наступних поколінь тяга до мучеництва й самопожертви поступово спадатиме.